За Мазепу молись, Україно

Іван Шпиталь, письменник

1708-1709: тріумф і трагедія. Пушкін та Шевченко: випробування Україною. Іван Мазепа та Петро І у світлі літературних джерел. Уроки Батурина і Полтави

Кто опишет
Негодованье, гнев царя?
Гремит анафема в соборах,
Мазепы лик терзает кат.
О. Пушкін. "Полтава"

Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении.
О. Пушкін. Примітка 26 до "Полтави"

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив?
Т. Шевченко. "Іржавець"

Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила…
Одна тілько й зосталася
В Батурині хата…
Т. Шевченко. "Великий льох"

 

Частина перша

Триста літ! Цілих триста літ московський імперіалізм тріумфує з приводу переможної баталії під Полтавою та принагідного ("ізмєна Мазєпи") вигублення царським військом у 1708-1709 роках десятків тисяч, а в роках подальших - мільйонів "ізмєнніков".

Іван Мазепа
Іван Мазепа

Триста літ! Цілих триста літ Україна мужньо зносить всю гіркоту поразки українсько-шведських сил у нещасливій спробі Мазепи вирвати свій народ із лабет Московського ханства. Тяжкі-претяжкі фізичні втрати українців, страхітливі масштаби Руїни, яка настала після Полтавської битви. Але якими одиницями виміру обчислити моральні кривди, що їх Україна так само мужньо зносить упродовж оцих трьох підневільних століть?!

Йдеться про Еверести брехні, нагромаджені за триста літ довкола батуринсько-полтавських та подальших подій ідеологічними жерцями білоцарської, а особливо - комуно-більшовицької імперій. Триста літ Правда Історії перевернута з ніг на голову. Триста літ шовіністично-імперська ідеологічна челядь потужно працює на звеличення московської мілітарної сили та безсоромне вихваляння катів України, її найжорстокіших мордувальників із одночасним брутальним оскверненням імен не тільки найвірніших Україні лицарів-патріотів, істинних захисників її Державної Свободи, а й цілого народу українського - як "народа-ізмєнніка"!! Еверестам брехні московської - як побутової, так і грубо твореного "наукового" фальсифікату - вже не страшні ніякі "московські пожари"!

Потугами незліченної ідеологічної орди, немовби велетенською кам'яною скелею, придавлено Історичну Справедливість. І де той герой, той Геракл-справедливець, який властивими йому надзусиллями підважить оту гнітючу скелю брехні та допоможе Правді Історії випростатись на повен зріст?!

Гм.. на повен зріст! Чи не забагато ти, небораче, хочеш? Пишу ці слова, а мені наче вчувається стражденний голос Василя Симоненка: "Сотні літ наруга і тортури // Мертвих повертають у гробах". Це біль Національний. І жаль превеликий, що навіть в Україні сьогоденній, начебто вже й незалежній, не спостерігається особливих поривів до утвердження у свідомості нинішнього покоління українців почуття правоти, непереможної моральної вищости наших предків, які робили відчайдушні спроби вирватися з царської кабали!

Триста літ зробили (і роблять!) свою чорну справу: у численних енциклопедіях, довідниках, шкільних і вишівських підручниках та посібниках, у незліченних історичних розвідках та художніх творах (за винятком праць окремих совісних дослідників та неупереджених майстрів красного письменства) московсько-імперський мілітаризм гіперболічно героїзовано, а український патріотизм, українську героїку та звитягу, безприкладну відданість Україні прибито до ганебного стовпа: "ізмєннікі"!!

Які ж сни додивляється Україна на незалежній печі, якщо вона й сьогодні така загальмована, така заморожена, така байдужа до потоптаної чести своїх найвеличніших синів-подвижників, із саможертовности яких і постала наша нинішня свята Незалежність?!!

Ми такі толерантні, такі делікатні у ставленні до інших народів, у пошануванні їхньої чести та гідности, що ладні десять разів самопринизитися, аніж один раз, хай навіть не бажаючи того, образити ту саму честь та гідність в неукраїнцеві. Ми такі чуйні та чулі, що дуже тонко вловлюємо та розрізняємо, де "небесний коваль кує", а де "жаба й собі" ніжку підставляє (див.: Літературна Україна. - 2008. - 4 вересня). Іншими словами, ми завжди поспішимо запевнити світ у тім, що, для прикладу, хамство нобелівського лауреата Йосифа Бродського відносно України та українців ("брехня Тараса", "плюнуть, что ли, в Днипро", "подавитесь вы жмыхом" - перли із вірша "На независимость Украины") не має, мовляв, нічого спільного з позицією нації, до якої він, україноненависник Бродський, належить коренями. Авжеж, не має. І Пушкінову цнотливість, яко Хеопсову духовну піраміду, ми поспішимо захистити від закидів на адресу генія з боку "провінційної мурахи", яка дерзнула вилізти на вершечок цієї піраміди (Див.: Літературна Україна. - 2008. - 4 грудня). Хоч кому не відомо, що сам Олександр Пушкін, правду кажучи, ніскілечки не відзначався аж надто високою толерантністю. І то не тільки у ставленні до окремих його сучасників, пошанованих в'їдливими епіграмами, а й до цілих народів ("кичливый лях", "бежали робкие грузины", "черкесы, как и все, дикие (! - І. Ш.) народы…" Або це:

Паситесь, мирные народы!
Вас не разбудит чести клич!
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь!

Традиційна московська, питомо імперська національна нетактовність, образлива для інших великодержавницька зверхність!

Таким духовним нездоров'ям ніколи не відзначалися українці. Індивідуалістичність українця ніколи не перебувала в конфлікті з "чужою" особистістю. І це пречудово! Це наша моральна перевага. На неї звернув увагу Микола Костомаров. На відміну від нетерпимости та "замкнености" великоросів, "південноруси з давніх-давен звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям і з іншими нахилами… Південноруси, що отримали нову віру од греків, не засвоїли зрослої у Греції ворожости до західної церкви… Особи князівського роду йшли до шлюбу з особами владних домів католицького сповідання… Цей дух терпимости, відсутність національної зарозумілости перейшов згодом до характеру козацтва й лишився в народі до сьогодні. До козацького товариства міг приходити будь-хто; і його не питали, хто він, якої віри, якої нації" (Костомаров Н. И. - Две русские народности. - К.-Х., 1991. - С. 47-48).

Ще раз повторимо: пречудово! От би до всього цього українцям ще й побільшеного уміння самозахищатися та бажання відстоювати Історичну Справедивість перед московським зухвальством! Чи вже ж нам байдужа наша національна честь та гідність?!! "Доки, Господи, лукаві // Хваляться, доколи // Неправдою?" (Шевченко). Неправдою, тяжкоболісною для українства, нафталіном кон'юнктури пересипана-перетрушена геть уся історія взаємин українців і москвинів (росіян). І що обурює: процес консервації цієї неправди триває й нині! І мало кого в Україні він мучить, як мав би мучити усе суспільство, для якого Честь України повинна була б бути понад усе!!

Дорогоцінний приклад активної реабілітації Правди Історії, висвітлення минулого у спосіб максимального наближення до об'єктивности подає хіба що газета "День" - видання, яке твориться потужними інтелектуальними силами. "День" порушує теми й проблеми, які мають всеукраїнське звучання, відзначаються кардинальним переосмисленням історичних подій, грубо фальсифікованих свого часу на догоду білоцарській, а потім комуно-більшовицькій імперії.

Такими, для прикладу, є публікації під рубрикою "Україна Incognita" на теми Переяслава-1654: "Робили те, чого не бажали". Реальність і міфи Переяславської ради". Автор - Юрій Райхель (День. - 2009. - №№ 14 і 19. - 30 січня та 6 лютого).

Глибоким пошануванням Правди Історії перейняті публікації "Дня", присвячені подіям 1708-1709 років. Можливо, колись буде оцінено належним чином благородну ініціативу "Дня" та Національного музею історії України, які запропонували оголосити в Україні 2009 рік Роком Івана Мазепи. Адже "тема Мазепи", на переконання головного редактора "Дня" Лариси Івшиної, не тільки ще не вичерпана, але й має величезний потенціал подальшої наукової, дослідницької розробки. Причому цей не повністю розкритий потенціал важливий не тільки для вчених, бо йдеться не лише про те, що ми говоримо, а й про те, як ми говоримо про Мазепу. "Чортополох", який розрісся у сприйнятті Мазепи частиною суспільства, є небезпечним, через те треба формувати точні знання. Правдиві знання про Мазепу та мазепинців, про геноцид українців 1708-1709 років та подальших десятиліть - це оздоровчі ліки для суспільства, національна свідомість якого досі залишається тяжко ураженою наркотиками історичного фальсифікату. Ось чому рубрика "Рік Мазепи" в газеті "День" стала постійною, а вміщувані під нею матеріали свідчать не тільки про компетентний фаховий рівень, а й про належність їхніх авторів до табору безоглядних українських патріотів. Такими високими критеріями професійної совісности та охайности в дослідженнях вітчизняної історії позначені публікації кандидата історичних наук Василя Кононенка "Очі всіх на тебе уповають". Іван Мазепа та Петро І у світлі історичних джерел" (День. - 2009. - № 15. - 31 січня), співробітника редакції Ігоря Сюндюкова "Упокорення на крові. Що відбувалось на лівобережних українських землях 300 років тому" (День. - 2009. - № 20. - 7 лютого) та інші.

Та спитаймо: чи рубрика "Рік Мазепи" дуже зарясніла в інших патріотичних виданнях? (Про жовто-чорну бульварну пресу й мови немає). Тим часом кайдани стереотипів брудним і отруйним гаддям ("Мазепа - зрадник українського народу)" і досі оповивають і здушують озлиденілі душі й ледачий розум невиправних малоросів.

Дикою азійщиною часів монголо-татарської навали війнуло 13 листопада 2008 року у залі Верховної Ради України (ВРУ), коли перший віце-спікер Олександр Лавринович, який свого часу в'їхав у політику на хребті Народного руху, тільки під кінець засідання (та й то неохоче) згадав про пропозицію вшанувати пам'ять жертв батуринської трагедії: їй того дня виповнилося 300 років. Депутати розходилися, обговорюючи на ходу якісь свої, як видно, аж надто важливі, справи. Тому головуючого почули тільки одиниці. Парламентське хамство виказало себе широкоформатно: на всю Україну, на весь світ! Та й нічого дивного: у ВРУ не бракує, як бачимо, гідних нащадків зрадників Носа та Ґалаґана. Он скільки їх, парламентських "носів" - гачкуватих, угнутих, печерицеподібних - стирчить сьогодні в законодавчих кріслах, демонструючи класичні зразки зради новітньої: парламентсько-політичної!

 

Частина друга

Стан масової свідомости українців в аспекті сприйняття подій 1708-1709 років та подальших десятиліть і століть, а також у сприйнятті конкретно образів Івана Мазепи та Петра І є проблемою тяжкою, породженою трьома століттями цілеспрямованої дезорієнтації суспільства у спосіб грубого спотворення справжніх історичних подій. До цієї тяжкогріховної, аморальної справи активно долучалися формувальники та промивальники суспільної свідомости - як державці, дипломати, історики, філософи, так і церковні ієрархи, публіцисти, літератори. Вплив останніх на свідомісну деформацію, на зміщення акцентів в оцінках дій історичних постатей, причетних до Батурина та Полтави, особливо сильний і сталий.

Лорд Байрон

Лорд Байрон,
автор поеми "Мазепа"

Пушкін. Хто з росіян (та й малоросів - колишніх і сьогоденних) не повірить своєму кумирові, слово якого своїм художнім блиском впливає передусім на серце, а не на розум, на емоційне, а не на мисленнєве сприйняття?! Чи можуть бути у сприйнятті російського патріота образи Мазепи та Петра іншими, аніж такими, якими Пушкін окреслив їх у "Полтаві"? Перший поет Росії однаково високопарно-недосяжний як у звеличенні Петра І - по суті, несамовитого деспота й самодура, - так і в приниженні та знеславленні українського гетьмана Івана Мазепи. Ось на яких разючих протиставленнях будуються ці образи. Петро - цілковита ідилія, ікона благочестя, непорочно зачатий вождь нації, найвищий зразок Пращура для наслідування геть усіма наступними царями й царятами!

Во всем будь пращуру подобен,
Как он - неутомим и тверд,
И памятью, как он, незлобен.
("Стансы")

Петро І - бог війни. Він часто бенкетує з приводу перемог москалів у пагубних війнах ("Пир Петра Первого", "Полтава"). І кожного разу поет неодмінно підкреслює благодушність та великодушність царя.

Пирует Петр. И горд, и ясен,
И славы полон взор его.
И царский пир его прекрасен
При кликах войска своего.
В шатре своем он угощает
Вождей своих, вождей чужих,
И славных пленников ласкает,
И за учителей своих
Заздравный кубок поднимает.

Заслуговує на ціле спеціальне дослідження моральність ціни Петрових перемог, зокрема й Полтавської баталії, і ми про це скажемо нижче, хоч би й побіжно. Тепер же привертаємо увагу читача до пушкінської мазепофобії.

Не многим, может быть, известно,
Что дух его неукротим,
Что рад и честно, и бесчестно
Вредить он недругам своим;
Что ни единой он обиды,
С тех пор, как жив, не забывал,
Что далеко преступны виды
Старик надменный простирал;
Что он не ведает святыни,
Что он не помнит благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.

Пушкін не втомлюється навішувати на Мазепу однотипні ярлики: "гетьман-злодій".

Издавна умысел ужасный
Взлелеял тайно злой старик
В душе своей.
Донос на гетмана-злодея
Царю Петру от Кочубея.
Но где же гетман? Где злодей?
Куда бежал от угрызений
Змеиной совести своей?
И где ж Мазепа? Где злодей?
Куда бежал Иуда в страхе?

На таких ось поетичних перлах-стереотипах виховувалась Московщина і далі виховується нинішня Росія - від дитячого садка до Державної думи.

Тяжкий-претяжкий камінь несправедливости звалив Пушкін на українську душу. Той камінь - поема "Полтава". Жаль превеликий, але доводиться визнати неспроможність геніального поета піднятися до розуміння української справи. Визнання того, "что независимой державой Украине быть уже пора", - то позиція Мазепи. Сам же Пушкін на таке переконання не спромігся. Право московського заліза та азійського варварства, випадкову мілітарну перевагу москалів під Полтавою Пушкін поставив вище природного права українців на власну державну свободу. У воєнній поразці України в 1708-1709 роках Пушкін не побачив моральної правоти, моральної вищости українців, нездоланности їхнього духу. Так само, як він не став духовним братом Міцкевича (див. "Клеветникам России"), не знайшов у собі співчуття до справедливої боротьби кавказьких народів за Волю (див. "Кавказский пленник"). Пушкін не став українським Байроном, як став у ті самі часи великим прихильником визволення Греції англійський лорд - той самий гнаний світом блукалець, який у поемі "Мазепа" висловив щонайглибші симпатії до України та її гетьмана. Можливо, тому, що Україна в очах багатьох європейських авторитетів завжди мала достатньо підстав для порівняння її з античною Грецією (Й. Г. Гердер та ін.). Вольтер же у праці "Історія Карла ХІІ" назвав Україну такою, що завжди була націлена на свободу, натхнена свободою!

У Бєлінського (безумовно, блискучого знавця літератури світової) Байрон викликав безмежне захоплення. "В поезії Байрона, - писав критик, - насамперед, обійме вашу душу жахом здивування колосальна особистість поета, титанічна сміливість та гордість його почуттів і думок". Тим часом Байронове світобачення України, й зокрема Мазепи, несамовитому Віссаріонові виявилося не до шмиги. У статті, присвяченій Пушкіновій "Полтаві", Бєлінський явно збивається на політичні манівці: "Байрон у своїй сповненій енергії та величі поемі, названій іменем Мазепи, зобразив цю особу історично неправильно, але оскільки він у цьому зображенні був вірний поетичній істині, то із його Мазепи вийшла особа колосально-поетична: там ми бачимо одну із тих титанічних осіб, яких у такому достатку народжував глибокий дух англійського поета…" (Белинский В. Г. Избранные сочинения. - М.-Л.: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. - С. 618).

Хоча й із великим запізненням, подякуймо лордові Байрону від чулого до Правди українського серця за його, Байрона, справді титанічну сміливість та гордість його почуттів і думок. Іншими словами, за те, що дивився на Україну не очима Пушкіна, як співця московського імперіалізму, а очима трибуна людства, провісника гуманности, пристрасного прихильника усього високого й морального.

У славослів'ї на адресу царя Пушкін безбережний. Він розкошує у царстві мови, ним витвореної, укермованої, піднесеної до зразків класичних, у царстві звуків, народжених великим майстром, і, з усього видно, навіть не задумується над тим, що чим голосніше він славить Петра і його воїнство, тим тяжчого болю та образи завдає українцям, так люто мордованим московським деспотизмом і самодурством.

Те саме й з Мазепою: що більше негативу знаходить поет для гетьмана, то тяжчої кривди завдає українцям. Адже Мазепа - не просто гетьман, не серійний московський васал, яких обирали на чорних радах у спосіб підкупу московським золотом, плетіння інтриг та принизливими посулами чинів, рангів, станів (боярство тощо). Мазепа - не одинак-бунтар, у якому Петро І бачив "не более как возмутившегося своего подданного, изменника" (за Бєлінським), а сам Бєлінський - лише "ницість інтригана", авантюриста, якого у його антимосковських намірах підтримала старшинська купка таких самих авантюристів-сепаратистів та "невелика кількість обдурених козаків", як мовиться в примітці до "Кобзаря" 1989 року. Ні, Мазепа - цілковите протиставляння й рішуче протистояння України ідеї самодержавної єдности Московського царства (потім імперії). Мазепа - символ української нації, її вождь, її державницька надія, її знамено - знамено національної ідеї! Помисли і вчинки Мазепи цілком органічно узгоджуються з цією ідеєю - доленосною в історії усіх народів світу! Адже, як писав російський філософ і мораліст Володимир Соловйов, учень українського філософа Памфила Юркевича, "народність є позитивною творчою силою, і кожен нарід має право на незалежне від інших народів існування і на свобідний розвиток своїх національних здібностей. Народність - це найголовніший чинник природньо людського життя, і розвиток національної свідомости є великим успіхом в історії людства. Національна ідея як політична справедливість, во ім'я якої обороняються і визволяються народності малосилі фізично й пригнічені, має високе моральне значіння і заслуговує високої похвали, поваги, симпатії. ...Національний егоїзм, себто стремління одного народу утвердити себе коштами інших народностей для панування над ними, - є повним викривленням і каліченням національної ідеї… Душити й ковтати інші народності для власного насичення є справою тільки зоологічного інстинкту, ділом не людським і безбожним як для окремої особи, так і для цілого народу" (Цит. за: Шелухин Сергій. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936. - С. 86).

Освічена Європа високо цінувала та поважала одну з найхарактерніших рис української ментальности - прагнення до свободи, до вільного розвитку своїх національних здібностей: L'Ukraine a tonjours aspir? ? la Liberte. У 1685 році в Едінбурзі вийшла книжка про українських козаків, у якій мовиться: "Україна - це край, населений свободолюбивою нацією козаків… Козаки України дуже закохані в свободу і не зносять нічийого ярма" (за Шелухиним).

Пушкін справедливо зазначає:

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.

Іскра ненависти до московського рабства. Умови домовленостей зі шведським урядом Карла ХІІ були цілком прийнятними для українців: "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння" … "Цілість границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербку".

Такими були правові та моральні засади української справи, невдалу реалізацію якої ідеологи московсько-петербурзького великодержавія ось уже упродовж трьох століть витлумачують як державний злочин "ізмєнніка Мазепи". На жаль, Пушкін із його геніальним поетичним даром узяв сторону тих, хто наклав тавро несправедливости на українського гетьмана, тим самим тяжко образивши український народ. В оцінках Пушкіна Мазепа (а йому та Кочубеям у "Полтаві" присвячено дві з трьох частин) - однозначно "преступник", "изменник", "злодей". У великого поета не знайшлося сили волі піднятися над своїм, рідним, московсько-великохатнім, московсько-імперським інтересом задля об'єктивного осягнення подій 1708-1709 років та подальших десятиліть. Як не спромігся поет глянути очима об'єктивного дослідника на всю історію царства Московського із його незліченними загарбницькими побоїщами та уярмленням десятків і сотень чисельно більших і менших народів. Усе жахіття геноциду 1708-1709 років Пушкін приховав за скупими словами примітки 26 до поеми "Полтава": "Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении".

 

Частина третя

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші. Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…
Тарас Шевченко

Тарас Шевченко

Три неповинні душі покарав Господь недопуском у рай: одну, ще в дівочому віці була, за те, що з повними відрами перейшла Богданові дорогу, як він їхав у Переяслав Москві присягати; другу, ще також у віці дівочому, за те, що цареві московському коня напоїла, як вертавсь із-під Полтави; третю - за те, що посміхнулася цариці Катерині, як та їхала в Канів по Дніпрові. "Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця - Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.."

За кодексом Господнього права, всяка провина перед Україною - умисна чи мимовільна - гріх непростимий! Шевченко усією своєю творчістю, життям усього свого народу й життям власним чітко дає зрозуміти, що першопричина усіх українських трагедій і нещасть - Переяслав-1654. Батурин - український Карфаген, але Пушкін його не захотів побачити. "Негодованье, гнев царя" він приховав за обтічними словами примітки 26: "Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении". Трагізм Батурина й Полтави, трагізм усієї Гетьманщини постає в Шевченка:

Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…

Натомість Пушкін упивається полтавською перемогою Петра. Пафос його безмежний. Можливо, він був би цілком виправданий, якби переваги москалів були здобуті у чесному протистоянні воюючих сторін. Та із джерел історичних відомо інше: москалі були вояки нікудишні. Уперше вони зійшлися зі шведами 19 листопада 1700 року у бою біля фортеці Нарва. Тоді восьмитисячна армія шведів розгромила сорокатисячне військо московське. Арифметика, що й казати, промовиста. І якщо у грудні 1701 року москалі у бою під Ерестфером здобули над шведами свою першу перемогу, то сталося це завдяки участі у цій кампанії Переяславського, Лубенського, Полтавського та інших полків. Тоді потенційні "ізмєннікі-мазєпінци" поточили шведські лави й захопили артилерію. А що значить військо без артилерії?

За п'ятдесят років до Полтавського бою відбулася битва під Конотопом. Розгром москалів - цілковитий. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князь Пожарський. Російський історик С. Соловйов писав: "Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами і майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль. Очікували, що Виговський піде просто на Москву".

Не пішов!..

Тут доречно нагадати читачеві й думку Івана Мазепи про московську потугу. Хто-хто, а вже він, військо якого Петро І залучав чи не щоразу й не по одному разу до загарбницьких походів, бачив москаликів "у ділі". У листі до полковника Скоропадського Мазепа писав: "…потенция московская безсильная и не военная, бігством всегда от непреборимых войск шведских спасаючися, не боронити нас сюда от наступления тых же войск шведских убігла, леч огнем, рабунками и не милосердным мордерством руйновати и городи в свою область отбирати пришла".

Як же сталося так, що Петрові "птенцы" під Полтавою перемогли?

Ситуація під Батурином у 1708 році була схожа на ситуацію під Конотопом у році 1659-му. Мазепа довго готував свою столицю до війни. Місто було добре укріплене, забезпечене запасами зброї, пороху, харчів, фуражу. Очолювали батуринську залогу полковник Чечель, генерал Кенігсек, сотник Нестеренко. Батурин здатен був оборонятися кілька місяців. Мазепа запізнився з допомогою лише на кілька днів. Та неоціненну послугу Петрові виявляє малоросійське зрадництво. Сотник Іван Ніс показав Москві таємний підземний хід до Батурина, сотник Жарівка-Покорський - підземний хід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Москві доступ до Запорозької Січі. Полковник Іван Скоропадський здав москалям без бою твердиню Стародуб. Вже багато писалося про те, як героїчно "доблестные российские силы" (горлорізи Меншикова) розправилися з батуринцями: не тільки з військовими, а й з дітьми, жінками, старенькими. Батуринська різанина перелякала багатьох українських старшин. Турецький султан також не наважився воювати з Москвою. Москалі посилили свою потугу не тільки знятими з Батурина сорокома гарматами, запасами пороху, харчів, фуражу, а й козацькими полками, які перейшли на бік Петра. Про пособництво Семена Палія московському війську "Українське Слово" писало у статті "Своїми шаблями поховали Україну!" (№ 8 (3415). - 25 лютого - 3 березня 2009 р.).

Задум Мазепи не увінчався успіхом. Ця тяжка поразка, однак, не відвернула інтерес цивілізованої Європи до українського гетьмана, не поменшила симпатій до нього. Неосяжно велична барокова постать Великого Українця і далі захоплювала державців, політиків, філософів, діячів культури своєю грандіозною монументальністю, силою особистости, яка під недремним оком дикої московської азійщини вибудовувала повноцінне державницьке життя, орієнтоване на українську ідентичність, на самобутність української духовности, мистецтва, освіти, культури. Шведський король про Мазепу записує таке: він "побачив чоловіка, кожний крок і кожний рух якого свідчили про високу культуру та вироблену надзвичайно етикетну поведінку".

Непересічність українського правителя, його державницький модернізм потрапив у поле зору таких світочів світової культури, як Байрон і Віктор Гюго, Юліуш Словацький і Бертольд Брехт, Рудольф Готшаль і Тарас Шевченко, Богдан Лепкий і Володимир Сосюра… Композитори Петро Чайковський і Ференц Ліст створили про Мазепу музичні твори. У Луврі та Авіньйоні зберігаються картини французького художника Горація Вернета. Вони відтворюють образ українського гетьмана. Можна було б навести чимало посилань на західноєвропейських інтерпретаторів життєдіяльности Мазепи. Мазепа їх цікавить передусім як виразник української національної ідеї, як типовий представник волелюбної, гордої нації з її духовною незнищенністю. Західноєвропейські автори в захопленні від української непокори, достойної поведінки вождя української нації в присутності його московського сюзерена. Про таку гідність розповідає, зокрема, книжка, яка вийшла 1764 року в Амстердамі. Це двотомник французькою мовою Дорвіля (D'Orville. Memoires d'Azema). Автор був добре поінформований про Україну та про події в ній у ХVII-XVIII ст. і знав дещо з того, що могли розповісти лише близько посвячені, як-от Мазепа, Орлик. Автор передає таємні розмови Мазепи з царем Петром. На с. 87 Петро цинічно заявляє Мазепі: "Я потребую бути паном над Україною. Та протекція (protection), яку Українці (les Ukrainiens) у мене прохали після того, як скинули польське ярмо, своїми правами не цілком здержує їх. Цей нарід потребує над собою пана. Ти один можеш привести їх в моє залізо. Козаки тебе люблять, ти їм любий. Передай їх мені. Моя армія до твоїх послуг". На це Мазепа (с. 90-91) вивертливо, але з гідністю відповідає: "Цей проект матиме багато труднощів. Народ Український шукав у Поляків, як у своїх сусідів, протекції для покою. Поки Польська Республіка дивилася на його як на союзника (comme un alli?), Козак додержував своїх зобов'язань (le cosajue a respecte ses angagements), а як тільки вона дерзнула обмежити його права, він зрікся послуху і шукав у Вашої Величности вірнішого союзника (un allie plus fidele). У Козака закон: або смерть, або свобода (la loi du Cosajue est mort ou la liberte). Права і вольности йому більш милі, як життя. Я проллю кров за збереження його свободи. Нарід Український (Le peuple de I'Ukraine) швидше покине свої осідки, ніж стане рабом. Ваша Величність хай пробачить мою одвертість. Тяжке ярмо, під яким пробуває Московський нарід і до якого він звик, зовсім не надається до того, щоб поработити горду душу Козацької нації (pour subjuguer I'ame altiere de la Nation Cosajue). Швидше Швед, як Москвин або Поляк (Plutor le Suedios, gue le Moscovite et le Polonais)" (Цит. за: Шелухин Сергій. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936).

Ось так: вирвати Україну з московського рабства - то, на переконання першого поета Росії, не що інше, як злочин, "преступны виды", які так далеко "старик надменный простирал", себто Мазепа! І це сказано "певцом свободы"! Що вже казати про душителів свободи!!!

Таким чином, на відміну від представників інших народів, московити створили свою, самобутню і своєрідну Мазепіану, суттю якої є Мазепофобія, а отже - українофобія.

Цей рік особливо чадний: московський імпершовінізм цинічно наголошує: кто побєдітєль на Полтавському полі?! Чиїх прапорів - триколірних московських чи українських та шведських - там більше майорить?! "Т? то же!!!" Водночас немає спину збуреним потокам патріотичної п?токи на адресу російських монархів, отців нації, будівничих імперії. Тут і перший, і друга. Спостерігається повна відповідність між потребами царелюбної російської душеньки й засадами офіційної нинішньої ідеології - доктрини, яка щасливо поєднує "тотальную прєємствєнность" царських, радянських і нинішніх "демократичних" часів! (Див.: Независимая газета. - 2000. - 9 грудня).

Найпотужніше джерело російського царелюбного патріотизму - російська література й літературна критика.

Старик Державин нас заметил
И, в гроб сходя, благословил.

Пушкін геніально продовжив одописця Державіна. Царелюбні мотиви його ранніх творів ("Александру", "Воспоминания в Царском селе") послідовно перелилися в подальшу творчість: "Пир Петра Первого", "Стансы", "Полтава", "Медный всадник". Імперська зверхність особливо інтенсивно пульсує в поезії "Клеветникам России". Цей сюжет ще за життя Пушкіна підхопить Лермонтов. І все з такою ж великодержавною бундючністю.

Опять, народные витии,
За дело падшее Литвы
На славу гордую России
Опять шумя восстали вы.
вам обидна
Величья нашего заря;
Вам солнца божьего не видно
За солнцем русского царя.

"Сонце" російського царя (цариці) й сьогодні сліпить очі московським патріотам та малоросійському "малоумью", яке навіть за умов України незалежної дозволяє ставити на святій українській землі пам'ятники найбільшим розпинателям нашого народу!

 

Частина четверта

Края Москвы, края родные,
Где на заре цветущих лет
Часы беспечности я тратил золотые,
Не зная горести и бед.
О. Пушкін

Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Т. Шевченко

 

Певною мірою ми вже торкалися творчости Пушкіна та Лермонтова, зокрема тих їхніх поем і віршів, де два найбільші генії Росії виступають пристрасними захисниками ідеології московського імперіалізму із його брутальною національною нетактовністю та великоімперською зарозумілістю і чванливістю. Два першорядні поети, начебто й співці свободи та борці із самовладдям, однак твердо стали в оборону інтересів московської мілітарної сили, інтересів "єдиної і неділимої" - тієї самої, яка так інтенсивно, так тріумфально "прірастала" кривавим загарбництвом чужих територій, нарощувала м'язи за рахунок чужого фізичного та духовного потенціалу.

І ніхто в "цивілізованому світі", спостерігаючи цей міжнародний московський розбій, не подавав голосу протесту, осуду! Тільки з України Козацької, завданої в московське залізо, ще недавній кріпак Тарас Шевченко озвався голосом гуманіста виміру планетарного, трибуна справедливости, непримиренного ворога насильства ("Кавказ", "Мій Боже милий, знову лихо" та ін.).

Ми не дорікали б російським інтелектуалам цією явно неморальною позицією, пояснивши її бодай певними історичними обставинами, а чи тимчасовістю орієнтацій того чи того літератора на престол, коли б наступні після Пушкіна та Лермонтова покоління росіян (із сьогочасним включно) мали інші переконання, критично оцінювали свою таку драматичну й трагічну історію. На жаль, дух імперського великодержавія й сьогодні штовхає Москву - Кремль як не на кавказький, то на український вектор стратегічних авантюр.

Нинішнім росіянам, з усього видно, імпонують великодержавницькі та царелюбні мотиви творчости їхніх великих класиків. Як доказ - широке тиражування творів Пушкіна та Лермонтова. В 1985 році видавництво "Художественная литература" (Москва) випустило тритомник творів О. С. Пушкіна накладом 10 млн 700 тис. примірників. У 1998 році видавництво "Правда" (Москва) порадувало читачів двотомником М. Ю. Лермонтова, наклад якого сягнув 14 мільйонів!

Звичайно ж, ми пам'ятаємо, що і в Лермонтова є рядки про "немытую Россию, страну рабов, страну господ", і в Пушкіна спостерігаємо спалахи ненависти до "самовластья":

Самовластительный злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу,
Твою погибель, смерть детей
С жестокой радостию вижу!

Та чи доводиться тут говорити про послідовність поета у ставленні до монархів? Адже в Пушкіна немає жодного рядка, жодного слова, яке свідчило б про рішуче неприйняття та намір похитнути самі основи суспільного ладу, який освячує "барство дикое без власти, без закона". Тут ми бачимо зримо, яка безодня лежить між інтересами Пушкіна й Шевченка. Тут спостерігається не просто непоєднаність намірів, а цілковита протилежність у баченні обома поетами свого земного призначення та усвідомленої готовности віддати свої творчі сили обраній меті!

Справді, обидва бачили "барство дикое без власти, без закона". Але один тільки констатував наявність деспотії, не мислячи, однак, свого буття поза "высшим светом". Другий же довів себе до крайньої, смертельної знемоги у боротьбі з першопричиною та першоосновою тієї дикости та беззаконня - самовладдям царизму!

Іноді запитують: чи любив Шевченко Пушкіна, Лермонтова, когось там ще?

І Пушкін, і Лермонтов - не "дєвіци-красавіци", яких можна полюбити. Шевченко благоговів перед кожним високим талантом, молився на кожну свічу високої духовности, умів у кожній обдарованій особистості поцінувати красу й силу творчости. Звичайно ж, геніальний поетичний дар і Пушкіна, й Лермонтова не міг не захоплювати Тараса Григоровича.

Інша річ - рішуче неприйняття Шевченком усього того Пушкінового, що ображало честь та гідність Українця, що завдавало найтяжчого болю українському серцю, що посипало сіллю найглибші й найтяжчі, досі не загоєні українські рани. Для Пушкіна Катерина ІІ - "Минерва росская". Для Шевченка - "Лютий ворог України, Голодна вовчиця!". Бо саме ця "Минерва росская", як писав Карл Маркс у статті "Про звільнення селян у Росії", "одним розчерком пера перетворила на кріпаків чотири чи п'ять мільйонів порівняно вільних людей у новопридбаних південних та західних областях" (по пам'яті).

Пушкін сумує з приводу того, що

Промчались навсегда те времена златые,
Когда под скипетром великия жены
Венчалась славою счастливая Россия,
Цветя под кровом тишины.
Воззрев вокруг себя, со вздохом росс вещает:
"Исчезло все, Великой нет!"

Шевченко не зітхає, не тамує сльози з приводу смерти "Вєлікой". Він знає, хто розпинав Україну і хто її доконав.

У статті про Пушкіна несамовитий Віссаріон Бєлінський (несамовитий хоча б у своєму шевченконенависництві) активно заохочує своїх співвітчизників до пошанування пам'яти "великих" - і першого, і другої. Ось його ода в прозі:

"Царювання Катерини Великої, після царювання Петра Великого, було другою великою епохою в російській історії… Ми, люди нинішньої епохи, такі близькі до часів Катерини, що не можемо судити про них без пристрастей і правильно. Ця близькість позбавляє нас можливости бачити ясно й чітко те, що виявляється тільки в самій історичній перспективі, на достатньому віддаленні. І тому ми, з одного боку, надто захоплюємося громом перемог, блиском завоювань, багатоскладністю перетворень, чисельністю людей чудових, і не бачимо через це внутрішнього побуту того часу. З іншого боку, справедливо пишаючись нашим суспільним і громадянським щастям, ми, можливо, надто суворо судимо лестощі, низькопоклонство, патронатство милостивців та батьків-благодійників, які становлять характеристику побуту того часу. Ми не можемо жваво уявити собі того історичного становища Росії, того різкого контрасту між тиранією Бірона і між царюванням Катерини - цією епохою блискучих і великих справ, мудрих перетворень, розумного і гуманного законодавства, основою якого було: краще помилувати десяток винуватих, ніж скарати одного невинного, - освіти, що виникла, і літератури, яка народжувалася, як плодів морального простору, що змінив задушливу тисняву, як творіння мудрости та благости, що воцарилася на троні. Близькі до тих часів, ми такі далекі від них всілякими удосконаленнями, такі горді й такі щасливі великими успіхами двох останніх царювань, що не можемо дивитися на наше минуле, не порівнюючи його з теперішнім, - а це порівняння, зрозуміло, вигідніше для теперішнього".

А щоб у шановного Читача не лишилося навіть тіні щодо істинної "революційности" та "демократизму" Бєлінського, випишемо ще кілька його міркувань про "царювання Катерини", зокрема її "плодотворний вплив" на поезію. "Поезія Державіна - найживіше і найправдивіше свідчення того, до якого ступеня могла вона дати поезії розумний зміст… Тут належить звертати увагу на ту свіжість, ту теплоту щирого й задушевного почуття, якими пройняті гімни Державіна Катерині, на той сміливий і благородний тон, яким вони відрізняються".

Критик рясно цитує рядки Державіна, які "громко и торжественно" оспівують царювання Катерини.

Едина ты лишь не обидишь,
Не оскорбляешь никого.

Не буде ніякого дива, якщо услід за ініціативною Одесою таку саму ініціативу виявить, скажімо, Запоріжжя та поставить "росской Минерве" пам'ятник із оцими державінськими рядками!

Тут доречний академік Сергій Єфремов: "Шевченко пішов наперекір офіційній історії і тій російській літературній традиції, якої найблискучішим заступником був Пушкін ("Полтава", "Медный всадник", "Кто он?" та ін.). Справді, Шевченків, наприклад, Петербург і Петербург Пушкіна - то речі непорівнянні. Для одного - "чортове болото", для другого - "юный град", "полночных стран краса и диво", що "из тьмы лесов, из топи блат вознесся пышно, горделиво". А Шевченко - своєї: "Отут крови Пролито людської!". І це його - "святеє слово, Святої правди голос новий", який він виблагав у Пречистої Матері ("Неофіти").

У "Полтаві" Пушкін оспівав те, що в Україні, зокрема і в Шевченка, завжди викликало огиду, - зрадництво. Борщагівка (село на межі Вінницької та Київської областей, а точніше - Погребищенського і Тетіївського районів) свого часу поставила чорний хрест неслави Кочубеєві та Іскрі. Без напису, що тут, мовляв, страчено іменитих донощиків. Неслава - нагорода й Палієві від Шевченка. За пособництво катові України в Полтавській битві.

Загине все, ти сам загинеш!
І не згадають, щоб ти знав!
("Чернець")

Недоброї пам'яти ім'я Кочубея згадано в Шевченка і в поезії "Бували войни й військовії свари".

Бували войни й військовії свари:
Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї -
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі…
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!

Гнатові Галагану, прилуцькому полковникові поганому, повна міра презирства перепала в поемі "Іржавець". Зрадництво і в Господа, і в Шевченка - непростенне! Україна - понад усе.

Ніяк не можу позбутися неприємного враження від прочитаного у "Слові Просвіти" (21-24 грудня 2006 р.) звіту про засідання за "круглим столом", що відбулося у Культурному центрі України в Москві. У вступному слові генерального директора центру, доктора історичних наук Володимира Мельниченка є посилання на Пантелеймона Куліша, що стосуються порівняння творчости Пушкіна й Шевченка. Стверджується, що "Кобзар давав нещадні оцінки царям, "начитавшись псевдоісторичної літератури"" (цитата з Куліша).

Далі наводяться роздуми Куліша, вперше опубліковані через два десятиліття після смерти Шевченка. "В 1847 році правителям імперії здавалося дрібничкою запроторити в російське пекло мужицького сина, який писав вірші незрозумілою для них мовою. Тепер же цей мужицький син стоїть поряд із панським сином, поряд із Пушкіним. І якщо все чесне, благородне і високе в Росії іде за Пушкіним, то в Україні все істинно людяне іде під знаменом Шевченка. Але ж ці поети зовсім по іншому оцінювали історичну роль піонерів і гігантів російського духу, рятівників імперії, які дали їй європейське становище… Петра Великого і Катерину Велику… Якби судді Тараса знали своє місце і не втручалися в те, що було вище їхнього розуміння… Шевченко дорогою пізнання (Курсив мій. - І. Ш.) прийшов би до спільної з Пушкіним думки (адже правда одна, немає двох правд), і та російська єдність, якої добивалися не тільки великі Петро та Катерина, а й такі "олухи царя небесного", як Дубельт і Орлов, єдність ця - спасіння нашого майбутнього - зміцніла б, завдяки обом поетам, більше, ніж те міг зробити кожний із них зосібна".

Спостеріг я, що недавнього "українського буржуазного націоналіста" П. Куліша дедалі частіше почало експлуатувати і літературознавство, й шевченкознавство зокрема. Причому роблять посилання на ті Кулішеві думки, де є розбіжності в поглядах Тараса й Панька. І тут усе частіше підпадає "побиттю" Шевченко! Особливо ж перепало йому від автора приміток до поеми "Гайдамаки" за "Кобзарем" 2001 року (потім Видавничим центром "Просвіти" двічі перевидавався). "На основі переказів, почутих з народних уст під час мандрів по Правобережжі, а також внаслідок архівних розшуків П. Куліш у своїй "Мальованій Гайдамащині"" (1876) зробив висновок, що "ні попи, ні поважні люде, ні тверезі хлібороби не причинялись до Залізнякового і Гонтиного розбою" (Філософська і соціологічна думка. - 1994. - № 11/12. - С. 159-160).

Ударів Кличкової потужности завдала Шевченкові й авторка "Нарисів історії України" Н. М. Яковенко, яка кваліфікує Коліївщину та весь подібний селянсько-козацький рух на Правобережжі ХVIII ст. як… "гайдамацький бандитизм" (Курсив мій. - І. Ш. ).

Як бачимо, є нагальна потреба розібратися і в питаннях впливу на Шевченка "псевдоісторичної літератури", і в припущеннях, чи прийшов би він "дорогою пізнання" до "російської єдности", якої, за Кулішем, "добивались великі Петро і Катерина". Тобто: чи став би непоборний Тарас Шевченко, як Пушкін, поетом імперії. Дуже цікаво!

 

Частина п’ята

Цей великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй Батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожчим на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма… Нехай ні військо, ні народ не гублять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завжди остаточно запанувати. Ніхто не буде в нашім краю ніколи величнішим за Мазепу.

(З промови Пилипа Орлика над домовиною гетьмана)

Батурин
Батурин. Гравюра XVIII ст.

Не просто цікаве - дуже (!) цікаве припущення Пантелеймона Куліша щодо можливости іншого повороту долі Тараса Шевченка. Такий поворот, на думку Куліша, був можливий за умови, коли б "судді Тараса знали своє місце і не втручалися в те, що було вище їхнього розуміння… Шевченко дорогою пізнання (Розрядка тут і далі наша. - І. Ш.) дійшов би спільної з Пушкіним думки (адже правда одна, немає двох правд), і та російська єдність, якої добивалися не тільки великі Петро й Катерина, але навіть такі "олухи царя небесного", як Дубельт і Орлов, єдність ця - порятунок нашого майбутнього - зміцніла б, завдяки обом поетам, більше, аніж те міг зробити кожен з них зосібна".

Ви, Читачу, міркуйте собі, як хочете. А я - такої думки, що Шевченкові у такий спосіб висловлювання Куліш закидає явне ледарство: мовляв, не спромігся подолати дорогу пізнання. Отже, не піднявся до рівня Пушкіна в розумінні "російської єдности" та в ерудованих поглядах на "історичну роль піонерів і гігантів російського духу, рятівників імперії, які дали їй європейське становище… Петра Великого й Катерини Другої".

Іншими словами, замість того, щоб на шляху пізнання зростати, дужчати, підтягатися бодай до одописного пафосу Державіна та Пушкіна, Шевченко - навпаки, "начитавшись псевдоісторичної літератури", нещадно на всі за?ставки ганить царів, цариць і царят! І то без розбору: і слов'янських, і юдейських (князя Володимира й царя Давида).

Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку й ступити.
Так що ж мені тепер робити
З тими поганцями?

Крім наведеного у попередній подачі чотиривірша, я згадав ще чотири рядки, сповнені презирства Пушкіна до вінценосного:

Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой,
Над нами царствовал тогда.

Це, власне, і весь Пушкін як цареборець. Шляхетно вихований у Царськосільському елітному ліцеї, юний поет чемно подякував дворові за державне опікунство знаменитими "Воспоминаниями", мотиви яких (оце і є пушкінська послідовність) так ґрунтовно утвердилися в наступних, уже цілком зрілих, поетичних шедеврах.

Шевченко ж виявився украй невдячним. За сприяння царської родини у викупі з неволі він не забарився віддячити дворові убивчим сарказмом комедії "Сон" і всією (всією!) подальшою творчістю. Певно, міркував так: подякувати, звісно, годилося б, але тільки тоді, коли з кріпацької неволі були б викуплені всі оті чотири чи п'ять мільйонів його співвітчизників, що їх одним розчерком пера закріпачила Вторая. Отже, "дорогу пізнання" Шевченко пройшов разом зі своїм народом, і марно було б сподіватися, що за якихось інших життєвих обставин він відійшов би від своїх співвітчизників на якесь кон'юнктурне узбіччя.

Не важко спостерегти, що у роки Незалежности почастішали випадки посилань у шевченкознавчих та літературознавчих працях узагалі на авторів, які за часів радянських однозначно належали до табору "українських буржуазних націоналістів". Причому думки цих авторів подаються як істина в останній інстанції. Вдаємося, отже, до крайнощів, не утруднюючи себе критичним аналізом цитованих текстів. Кому-кому, а Шевченкові тут перепадає ого як! Якщо раніше шевченкознавство радянське рясніло коментарями та примітками, які закидали Кобзареві ідейну незрілість (відсутність класового підходу в оцінках певних історичних подій та персон), то в наші дні до всього цього додалося цитування текстів, які не тільки спотворюють Шевченкові смисли, а й взагалі принижують Шевченкову людську гідність. Куліш, який так багато попрацював для самопізнання України та утвердження Шевченка як Шевченка і якого так люто таврували радянські ідеологи за націоналізм, не може бути, однак, прикладом об'єктивного ставлення до Шевченка. Згадаймо Франка. "Куліш, - писав Іван Якович, - до смерти воював із Шевченковими поняттями та образами України, козацтва, гайдамацтва, панства і простолюддя.., всюди він находив неневисну тінь Шевченка і всюди, мов ланцюг за каторжником, тяглось за ним почуття його епігонства" (Франко І. Твори. - Т. 17. - К., 1955. - С. 306-307).

Ідеологія малоросійства, скільки вона животіє на світі, завжди стояла на сторожі непорочного зачаття та цнотливости московських царів. Вона була (і залишається й нині!) немовби своєрідним буфером для пом'якшення та поменшення ударів, які сипалися з боку Шевченка на тім'я вінценосних. Саме такими пом'якшувальними характеристиками коронованих персон позначені коментарі та примітки до "Кобзарів" різних років видання та шевченкознавчих праць.

Оглупленням Читача, примітивізацією самого Шевченка позначені коментарі, мета яких - підтримати престиж московського великодержимордія та репутацію Богдана Хмельницького стосовно московського вектора його зовнішньої політики. Ось приклади коментування, яке не тільки дезорієнтує Читача, а й ображає, принижує Шевченкову честь та гідність, виставляючи українського генія перед цілим світом як такого, що не здатен об'єктивно оцінити ні хід української та світової історії, ні роль та значення окремих історичних персон.

"Дещо однобічна оцінка Богдана Хмельницького та Петра І зумовлена конкретно-історичними обставинами доби, в яку жив поет, передусім - тяжким становищем покріпаченого народу".

"Закиди на адресу Богдана Хмельницького були своєрідною критикою тогочасного ладу".

"Дещо однобоке висвітлення особи Петра І - це одна з форм осудження самодержавства взагалі".

"Шевченко високо оцінював діяльність Б. Хмельницького, часто звертався до його образу як у поезіях, так і в малярських творах, називав його "славним", "благородним", "геніальним" тощо".

Та пам'ятаємо: "Великий, славний, та не дуже"…

"Негативне ставлення до розкопок могил має тут суб'єктивно-емоційний характер". Ця примітка стосується творів "Розрита могила", "Великий льох" та ін.

Усе це - з блоку приміток до "Кобзаря" (К.: Дніпро, 1989). Негативне ставлення Шевченка до Хмельницького "хрестоматійно" пояснив поетовою короткозорістю також "Шевченківський словник" (К., 1977). Ось його "науковість":

"Ставлення поета до Х[мельницького] пояснюється тогочасним ставленням укр. народу в миколаївській монархії. В своїй зненависті до царизму й кріпосництва (а закиди - на адресу Х[мельницького] були засобом критики тогочасного ладу) Шевченко не міг (! - І. Ш.) всебічно оцінити прогресивне значення діяльности Хмельницького".

Ці виправдально-пом'якшувальні потуги, ясна річ, рясно-густо пересипані такими ж примітивними примітками стосовно особистости Івана Мазепи, який всуціль і однозначно характеризується як "зрадник українського народу". І це тоді, коли в усій Шевченковій творчості немає жодного слова осуду на адресу гетьмана! Навпаки, і в поезії "Іржавець", і в містерії "Великий льох" - всюди тільки найщиріше, найлюдяніше співчуття Мазепі й шведам з приводу нещасливої спроби скинути з України московське ярмо! Мазепина столиця Батурин у Шевченка - "славний". Славний, зрозуміло, діяннями славного лідера нації, якому в подіях 1708-1709 років так зашкодило малоросійсько-московське холопство, підле зрадництво перекинчиків!!

А згадаймо славетний Шевченків "Сон" ("Гори мої високії"). Скільки там любови до Переяславщини, до всієї України!

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

А з якою затаєною радістю та гордістю вимовляється рядок із того ж "Сну".

Собор Мазепин сяє, біліє…

Це Вознесенський собор у Переяславі, побудований у 1695-1700 роках на кошти гетьмана (більш ніж 300 000 золотих). Загляньмо у наукові нотатки Шевченка. З якою повагою й шаною до Івана Мазепи досліджував та описував Шевченко дві "Євангелії", подаровані гетьманом цьому соборові!

Як же наведені вище псевдонаукові коментарі та примітки не в'яжуться з передмовою Олеся Гончара до згаданого вище "Кобзаря" 1989 року! У Гончара читаємо:

"Кожен, хто, відкриваючи томик "Кобзаря", вживається в багатющий світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує, що книгу цю написала людина, яка воістину вистраждала свої відкриття, людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрости, на верхогір'я людського духу… Слово вічне, слово невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою - це і є "Кобзар"" (Курсив наш. - І. Ш.)

Як же разюче контрастує Шевченкова творчість і все його життя зі світом Пушкіна! Пригадуєте?

В те дни, когда в садах лицея
Я безмятежно процветал,
Читал охотно Апулея,
А Цицерона не читал…
Являться муза стала мне…

Український читач добре знає, коли почала з'являтися муза Шевченкові: було це тоді, коли Тарас "списував Сковороду" на аркушикові паперу, купленого за вкрадений у п'яного дяка п'ятак. Може, хтось був щасливий, коли вдавалося роздобути грошей на черговий бал, щоб засвітитися у "высшем свете". А Шевченко був щасливий і цілував кожну фарбочку, яку йому висилав у "бусурманську пустиню" хтось із доброзичливців.

Кругом тебе? простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая Богом.

Отже, Шевченко - це, справді, людина, яка вистраждала свої відкриття на власній дорозі пізнання, по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрости, на верхогір'я людського духу. З огляду на високі й правдиві слова Гончарові, якими ж хуторянсько-лакейськими, москводогоджальними, науково недолугими видаються наведені вище закиди щодо Шевченкової "однобокости" та "суб'єктивности" в оцінках історичних подій та персон! Ще раз наголосимо: як глибоко й щиро співчував Шевченко козакам-мазепинцям: "славні небожата". Тим часом у примітках до "Іржавця" та "Великого льоху" Мазепа скрізь і всюди - "зрадник українського народу". Всупереч Шеченковим оцінкам! Хіба це не зневага, не приниження Генія, який так боляче сприймав і розумом, і серцем тяжкі-претяжкі поразки 1708-1709 років - як трагедію всієї України!!

На жаль, і в Україні Незалежній бачимо спроби хоч якоюсь мірою пом'якшити характеристики Петра І. У примітці до поезії "Іржавець" Євген Нахлік коментує обставини смерти царя-деспота. Шевченко стверджує: Бог зглянувся на сльози Пречистої Матері, покровительки козаків, яка плакала з приводу їхньої тяжкої поразки, і

Побив Петра, побив ката,
На наглій дорозі.

У примітці ж подано: "Побив Петра… На наглій дорозі". Опущено "дрібничку": два слова - "побив ката". Але ж Шевченко уточнює, наголошує, що Бог побив не просто Петра, а саме ката, ката України, який тільки такої - наглої, безчесної - смерти й заслуговував!

Коментуючи рядки з комедії "Сон" - "Це той первий, що розпинав Нашу Україну", - той же автор примітки пише: "Політика російського царя (з 1682 по 1725 р.) Петра І в Україні була спрямована на обмеження автономії. У відповідь на спробу І. Мазепи і запорозьких козаків визволити Україну з-під московського ярма царські війська знищили гетьманську столицю м. Батурин з усіма її жителями (6 тис. чоловіків, жінок і дітей; 1709)". Тут неточність: москалі перетворили "Батурин славний" на український Карфаген не в 1709, а в 1708 році. З огляду на похибку в часі, є сумнів і щодо обраної автором примітки й мінімальної кількости жертв Батурина: 6 тисяч. Коментований "Кобзар" випущено Видавничим центром "Просвіта" і в 2001, і в 2006 році, тобто тоді, коли у дослідницьких джерелах кількість жертв Батуринської трагедії вже визначалась і в 15, і в 23 тисячі! Між іншим, у коментарі до "Гайдамаків" Є. Нахлік щодо кількости жертв Коліївщини вказує і мінімальну, й максимальну кількість.

А ось іще один, "свіженький", приклад традиційно-стереотипного (радянського зразка) звинувачення Шевченка в суб'єктивності та міфологізації минувшини. "Тарасова ніч". Перший із творів Шевченка на героїко-історичну тематику. Спираючись на народні перекази та пісні і поширювану в списках "Историю русов" невідомого автора кінція XVIII - початку ХІХ ст., він у ряді віршів і поем створив міфологізовані візії з козацької мишувшини і суб'єктивні, спрямовані на сучасність, художні образи історичних і вигаданих діячів тієї доби" (Примітка Євгена Нахліка до "Кобзаря" 2006 р., Видавничий центр "Просвіта") .

Останні дослідження подій 1708-1709 і подальших років свідчать про те, що Москва часів "Петра большого" (О. Герцен) перевершила всіх світових геніїв руйнування та народовигублення! І шість тисяч, і 20 з лишком тисяч, і цілі мільйони, десятки (!) мільйонів - втрати для України тяжкі й болісні. І тільки вихованою в Україні за 300 літ московською азійщиною моральною дрімучістю можна пояснити те, що пам'ять неповинно убитих батуринців, стародубців, лебединців та інших - убитих "доблестными российскими силами", - не пошановано на рівні державному, усією Україною!

Згадуваний уже в одній із наших подач генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наук В. Мельниченко, аналізуючи фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу" звертає увагу й на присутність у фільмі Пушкіна. Саме тоді, читаємо у "Слові Просвіти" від 21-27 грудня 2006 року, коли замогильний гетьман у виконанні Богдана Ступки в сюрреалістичному товаристві виголошує свої заповіти Пилипу Орлику щодо майбутньої конституції України: "Закарбуй головне, - наставляє Мазепа. - По-перше, віра православна, митрополія - Київська, мова - рідна", - саме на цих словах несподівано стрімко проходить через весь кадр Пушкін у закривавленій сорочці з пістолетом у піднятій руці. Через якийсь час Пушкін у кадрі знову піднімає пістоль і кудись цілить, а потім з'являється на фантасмагоричному панно серед реальних і нереальних персонажів.

Мені здається, продовжує В. Мельниченко, що поетова постать є одним із найдоречніших символів картини. Своєю появою Пушкін ніби збалансовує історичну достовірність і нагадує про те, що саме він називав тодішню Малоросію Україною, Мазепу - визначним історичним діячем, а ще про те, що нещадний і жорстокий Петро І насправді не був таким нікчемним, як у фільмі.

На моє ж міркування, хоч як тут "балансуй" із прикидкою, щоб і кози були ситі, й сіно ціле, тобто щоб і Московщина була гарно причесаною, й Україна на неї не зоставалася б в обиді, - історична достовірність в іншому! Пушкін не був оригінальним, уживаючи шанобливе Україна замість принизливого

Малоросія (звичайно ж, спасибі йому хоч за це). Для практичної Європи (подорожники, мореплавці, купці, дипломати, полководці) було цілком природним уживання слова Україна як назви нашої землі. Вони користувалися ще з ХVI століття географічними картами (мапами), де Україна була позначена чи то національними мовами європейських держав, чи то латиною: Uckrania. Деякі мапи були підписані так: Tyrus Ceneralis Ukrainae give Palatinatuum Podoliae, Kioviensis et Braczlaviensis terras nova delineatione exnibens (Генеральна мапа України, або Воєводств Подільського, Київського і Брацлавського, яка показує землі в новім нарисі).

Географічні мапи XVII і XVIII століть різних авторів і різних видань можна бачити в музеях, архівах, бібліотеках Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Голландії, Чехії, Польщі тощо. Мапа України 1720 року під заголовком Amplissima Ukrainae Regio (Найобширніша страна, земля, область України). Тим же 1720 роком позначена й мапа під заголовком: Ukraina gen Terra Cosaccorum, cum vicinis Valachiae, Moldaviae, Minorisgue Tartarine provinciis (Україна, або Земля Козаків з сумежними (сусідніми) землями Валахії, Молдавії, Московії і Малої Татарії провінціями). І та Земля Козаків - по обидва боки Дніпра! І всюди - чітке відмежування від Московії та Малої Татарії! (за С. Шелухиним).

Це - щодо понять Малоросія й Україна. Тепер щодо чеснот Петра І. Своєю появою (у фільмі) Пушкін, за В. Мельниченком, "ніби нагадує про те, що нещадний і жорстокий Петро І насправді не був таким нікчемним, як у фільмі". Поза сумнівом, це ще одна спроба буферного пом'якшення удару по престижу московського самодержця-деспота та утримання "рівноваги" у дружніх стосунках "двох братніх народів". Але хоч як тут "балансуй", історична достовірність бере до уваги не тільки Пушкіна з його Петром, а й Льва Толстого з його Петром! Того, хто, на переконання Пушкіна, "правдой привлек сердца" і "нравы укротил наукой", Толстой бачить у дещо іншому світлі. Спеціально не перекладаю - хочу, щоб Читач у "великом и могучем, правдивом и свободном" (Тургенєв) відчув і "крепость немецкого", і "нежность итальянского" (Ломоносов). Отже - Толстой: "С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует… Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий - ящиком с водкой… Коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему" (ПСС. - М., 1936. - Т. 26. - С. 568).

Лев Толстой
Лев Толстой

Гарною ілюстрацією до наведеної з Толстого цитати можуть бути повідомлення західної преси про події в Україні. Зокрема, французькі газети тоді рясніли заголовками: "Руїна України", "Страшна різня", "Жінки й діти на вістрях шабель" тощо. Газети Людовіка XIV ("короля-сонця") писали: "Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів".

Немає нічого дивного в тім, що Льва Толстого було відлучено од церкви, як немає дива в тому, що ще раніше прокляття "святих отців" упало на голову гетьмана Мазепи: московська церква завжди догоджала передусім цареві земному, а вже потім, як залишались олива та ладан, - цареві небесному.

Дуже суттєво: перемога Москви під Полтавою потягнула за собою падіння суспільної моралі. Як писав академік Сергій Єфремов в "Історії українського письменства", "бачимо кругом Петра цілу громадку людей з України, вихованців Київської Академії…". "…Стосунки між українськими ученими та московським урядом виявились запобіганням ласки, з одного боку, і дріб'язковим недовір'ям та чадним меценатством, з другого. Власне, це останнє було безмірно шкідливіше навіть од утисків, бо вносило розпусту в літературні звичаї, плодило без ліку облесних панегіристів, сіяло нещирість, підлабузництво. Письменники навперейми забігають в Москву з голосними посвятами своїх творів та тріскучими панегіриками; Москва платить за це готовими грішми та соболями обдаровує. Так, митрополит Сильвестр Косів одібрав 40 соболів; Гізель і Старушевич, опріч соболів, діставали ще грошима дещо; Баранович, крім тих же соболів, мав з Москви 200 четвертей жита, 100 пудів соли і 50 пудів меду; Галятовський одібрав 50 рублів та інші дарунки. Це грубе меценатство доводило до одвертого жебрацтва. "Ти нарікаєш, - писав якось Баранович до Галятовського, - що грошей нема ані шеляга. Але, бувши під царською державою, треба інакше й говорити і копійок шукати, а не шелягів…". "За цими першими гастролерами протоптаною на московське меценатство стежкою потяглось з вищого українського духовенства багато до панської ласки охочих людей, без сліду пропадаючи для рідного краю" (Назв. праця. - С. 225).

За царювання Катерини ІІ "чадне меценатство", практика скуповування українських умів за "панство велике та лакомство нещасне" набрала небувалого розмаху. "Желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію", як і сподівалася Катерина, перемогло автономістичні мрії, пише Сергій Єфремов.

Тяжко усвідомлювати, що Московщина не тільки перемогла під Полтавою українськими гарматами та шаблями, а й прокляла Мазепу українськими устами. Знаний у колі інтелектуалів Теофан Прокопович зустрів Петра після Полтави в Києві пристрасною промовою "Слово Похвальне Царю Петру о победе под Полтавой". Промову було надруковано, а Прокопович опинився в Петербурзі. Ні-ні, не в казематі, де скінчив життя Полуботок, а в чині архієпископа та голови Св. Синоду (глави московської церкви, оскільки Петро знищив патріархат).

Високоосвічений богослов Теофілакт Лопатинський зустрів Петра в Москві цареславним панегіриком, пізніше написав ще кілька таких самих. Він відправив "Службу благодарственную о победе над Шведами под Полтавою", де вславляв Петра і проклинав Мазепу. Ця "служба" вписана до "Месячной Минеи" на 27 червня. За нею Мазепу проклинали щороку двічі.

Людям геніальним також властиво помилятися. Нині, при світлі дня, в Україні Незалежній, бачимо: бажання Пушкіна приректи на забуття Мазепу та Карла ХІІ і спорудити пам'ятник вічности тільки Петрові було занадто поспішним.

Прошло сто лет - и что ж осталось
От сильных, гордых сих мужей,
Столь полных волею страстей?

Пушкін вважає, що тільки

Три углубленные в земле
И мхом поросшие ступени
Гласят о шведском короле…
Забыт Мазепа с давних пор…

 

В гражданстве северной державы,
В ее воинственной судьбе,
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,
Огромный памятник себе.

Нічого подібного. І хміль, і похмілля - минають. В усьому розберемося. У трьохсотлітніх боріннях з Москвою Україна виборола, витворила і тепер утверджує власну Державну Свободу, власне громадянство! І це є найбільший, найвеличніший, найдостойніший пам'ятник гетьманові Івану Мазепі!

Ну, а "герой Полтави"? "Герой", коли йому доповіли розстановку сил перед генеральним боєм, так перелякався, що… Читач сам здогадується, що сталося з великим стратегом… Він у відчаї залився горілякою (був же справді великий "пітєйних дєл мастєр") і в непристойному, дуже непристойному стані провалявся, не зазнавши ні того моменту, коли "грянул бой, Полтавский бой", ні коли він закінчився. І хоч Пушкін героїзував цю історичну персону, "кумир на бронзовом коне" потроху окреслюється у своїй історичній справжності. Потроху з нього облітає штучна позолота, як облітає з осики пожовкле листя. І так само, як із осики осипається пожовкле листя, на вітрах епохи спадають політичні ярлики, навішані Пушкіним на "мощного злодея", на "Иуду" Мазепу.

Ні-ні, Мазепа не "забыт"! Чим голосніше московське чорнориззя проклинало (і проклинає нині!) невпокореного гетьмана, тим сильнішає інтерес до його постаті, до його ідеї та діянь, тим більше Українець упевнюється у своїй моральній вищості, у своїй правовій перевазі над московським залізом, над московською азійщиною! Ось та сила Українця, яка переважує геть усі - і найтяжчі - його поразки у трьохсотлітньому протистоянні ворогам зовнішнім і холопству внутрішньому! Вище голову, мій Співвітчизнику: з Повеління Господнього, з волі народу Українського епоха Мазепи ще тільки починається! І ніякі візитери - навіть "найсвятіші"! - більше не допоможуть їхньому кремлівському високодержимордію "держать Мазепу за усы", Україну тобто!

Пильности, однак, не втрачаймо: маємо справу зі святенниками московськими, які виторгували собі "канонічність" за соболі та червінці (як завжди). "Московський шовінізм у московській церкві - це властива москвинам суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом згори донизу і в минулому, і в сучасному" (М. Бердяєв. Судьбы России).

Московська церква завжди була найвірнішою служкою влади. Один із її патріархів (Іоким, той, що "начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал"), - так ось цей "найсвятіший" писав цареві з приводу "староверческого" розколу: "Аз, Государь, не знаю не старые веры, не новые, пошто велять начальніце, то и готов творить и слушать их во всем" (М. Арцибашев. Повествование о России). Так служимо й по цей день!

І ти, Україно, жадаєш пробувати "під омофором" ось такої московсько-татарської дрімучости?!

* * *

За Мазепу молись, Україно! Ненавидь ворогів своїх, як ненавидів Шевченко. Ненавидь зрадників-перекинчиків. Пам'ятай:

Будяки та кропива - а більш нічого
Не виросте над їхнім трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гній. І все те, все
Потроху вітер познесе.
А ми помолимося Богу.
І небагатії, невбогі.

Іван Шпиталь

Джерело: Українське слово №25-27, 21 червня - 11 липня 2006 року


Велика рідня. Зміст     Іван Багряний. Чому я не хочу вертатись до СРСР     П'ята колона в Україні     Россия сейчас заразна     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Історико-географічна арифметика     Кавказ     Проекти СНД — ЄЕП на пострадянському просторі     Україна і Росія     І щит, і меч українця — націоналізм     Правда історії і фальсифікат     Мова і політика     Які сни додивляється Україна на незалежній печі?     Мова і суспільство. Постколоніальний вимір     Вбивство Степана Бандери     Василь Барка. Жовтий князь     Лінки    

Hosted by hostinger