Публіцистика Івана Багряного

Іван Багряний
Чому я не хочу вертатись до СCСР

Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…

Автор

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну».При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».

Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись на неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік в федерації, званій СРСР.

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі,

як страшна примара, правди про «родіну», про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній. Отже:

І

Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР»,що там написано.

Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.

Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.

Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник «панівного» в СРСР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснюють т.зв. «пролетарську диктатуру». Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження — дочка селянина Івана Кривуші з села Куземин на Полтавщині — ось це є нещастя цілого мого життя в «найдемократичнішому» СРСР.

І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.

ІІ

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни»,а дядька за те ,що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.

Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УРСР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом.

Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

ІІІ

Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно народ того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного винищення цілих людських мас, що й робив упродовж всього свого панування й робить тепер. Це знищення провадилося в грандіозних масштабах, як і личить режимові, опанованому манією великості.

IV

В 1929-1932 рр., в так званій «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу».В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т.зв. «куркулів»,а бідняків, інтелігентів і робітників.

Бо на Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони «куркулі». Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували «куркулям»,а значить були «підкуркульниками».В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду, хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СРСР етапами, цькували їх, як тільки могли, ? живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер в дорозі, той загибав і на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священики і без домовини. А невдовзі і самі лягли там же. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої «необ’ятної родіни».

Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.

V

В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню ,виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей…

Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину?

Ні!

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!

А це було в України в 1933.

Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки?

Ні, наші матері й сестри є зі Східної Європи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку європейської цивілізації.

Наші матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але… До того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступеня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або …і це друге «або» було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим «або» все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. І людожерство — його породження і його суть. Він є його символом. Тут можна зібрати таку силу фактів, і матеріалів, і живих свідків, що висвітлили б цю жахливу сторінку нашої історії. Щоби лише тим, хто поцікавився. Та ніхто в світі тим не поцікавився, і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.

Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.

Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».

VI

В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам.

Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні.

Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості.

А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу: в далеку Колиму, Соловки, на землю Франца-Йосифа і т.д., і т.д.

Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко-Давидович*, Є.Плужник, Б.Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М.Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…і інші…

Художники: І. Падалка, Седляр, І. Врона і інші…

Полководці: Якір, Дубовий, Тютюнник тощо…

Так загинули професори: Гермайзе, С. Єфремов, О. Дорошкевич…

Цей реєстр такий довгий, цей реєстр такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів-комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник-комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо.

Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні.

Багато з них було моїх товаришів і друзів, і я можу запевнити, що вони не були ворогами народу, а навпаки — були популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено.

З ними я пройшов тернистий шлях більшовицьких тюрем і таборів.

З багатьма сидів в одній камері, був однаково битий і катований…

До речі — до уваги канадців, американців, а особливо тамошніх українців-комуністів.

Так загинув в числі інших і відомий ваш письменник-комуніст М. Ірчан! Так загинули й всі українці-комуністи галичани, що повірили Сталінові й пішли до СРСР будувати радянську Україну в «братнім союзі» з червоною Москвою. Вони були знищені за те, що були українські комуністи й, повіривши в облудні більшовицькі кличі про право націй на свободу аж до «відокремлення», сподівалися те «право» здійснити.

Багато живих свідків можуть сказати всім, де лежать їхні кості, таких як Грицай, Бадан, Крушельницький тощо.

І коли канадські та американські українці-комуністи виступають сьогодні проти нас, утікачів від більшовизму, домагаючись повернути нас назад, то вони виконують каїнову роль.

Хай вони поїдуть лише самі до того сталінського «раю» та побудуть там пару років. А тоді вже, якщо вціліють, хай забирають слово.

Крім високої інтелігенції з іменами, в ці два роки було вимордувано безліч інтелігенції безіменної.

І все за те, що вони були українці й десь бодай словом й будь-коли (навіть 20 років тому) заявили про свою нелюбов до московського окупаційного режиму. За це їх усіх названо ворогами народу і вимордувано в таких спосіб, що й Гітлер міг би позаздрити й навчитись. Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.

Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, про яку було згадувано вже, між 1927-1939 роками понад 10 мільйонів населення.

Але радянська статистика не заслуговує на довір’я. Перепис в кінці 30-х років починався двічі. Раз, в 1937 році, після закінчення перепису все було зліквідовано й запроектовано перепис наново, віддаливши його на довший час, бо наслідки першого перепису були жахливі.

Відклавши перепис, вжито було негайних заходів, щоб сяк-так виправити трагічний стан з кількістю населення в окремих республіках, а особливо в Україні. Негайно було проголошено закон про заборону абортів, про нагороду за многородність тощо, щоб збільшити приріст.

А тоді приступлено до перепису в 1939 р. Причім переписувано навіть по камерах смертників, затримавши виконання смертних вироків до закінчення перепису. І все ж на Україні не вистачало кілька мільйонів проти 1927 р., й то за даними цього, перепрошую, «перепису». Ось чому я не хочу вертатись під більшовизм й ніколи не дамся живим, щоб мене сталінські сатрапи везли на «совітську родіну»

VII

Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років: цебто половина мого свідомого життя проведена в тюрмах і концтаборах большевії. Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім’я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями.

Недарма там виховався тип людини, такий поширений там,— людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.

Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни.

Отже, парадокс!

VIII

Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».

Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по «сталінській конституції» мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу.

Одначе це лише в теорії.

А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм «рівноправним» союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить на створенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиною мовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою.

Тому найменший прояв власної волі будь-якої з «рівноправних» націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором.

Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т.зв. «єдиний радянський народ», цебто фактично в російський народ.

Ось тому патріотизм «місцевий», цебто патріотизм кожного з представників отих 100 національностей — прагнення до національної свободи й незалежності — вважається за найтяжчий злочин й так тяжко карається.

Цебто любов до свого народу й до Вітчизни (не до тюрми народів — СРСР, а, скажімо, до Грузії, до України, до Білорусії і т.д.) вважається за найтяжче зло. Ось чому українцям навіть поза межами СРСР не дають спокою й намагаються силою й провокаціями затягти їх назад і знешкодити.

А щоб світ не обурювався, а,навпаки, помагав більшовизмові в його роботі, більшовизм намагається довести всім, що українці є «воєнними злочинцями», ворогами більшовизму.

Так, українці є ворогами більшовизму, але не є воєнними злочинцями. Бо вони боролися однаково проти Гітлера й проти Сталіна.

Вони боролися проти обох ще до цієї війни, так само боролися проти обох у цій війні.

Багато з нас після тюрем і концтаборів у Сталіна пройшли через концтабори гестапо — через Дахау, Белз, Бухенвальд, Авшвітц тощо. А ще більше повішено і закатовано Гітлером - Сталіновим союзником з 1939 р. Більшовизм це знає. Але він нас намагається оганьбити в найпідліший спосіб, щоб ніхто в світі не співчував і не захищав нас.

Чому?

Тому що ми являємо для нього небезпеку — ми є носіями тієї правди, про яку не знає світ, але мусить знати, — цього боїться більшовизм.

IX

Я не хочу вертатись на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж. Партійна кліка, яка дотримується гасла «мета виправдовує всі засоби», дійсно не перебирає ніякими засобами. А через те, що мета більшовиків мінялася кілька разів за роки їх панування (від мети будування соціалізму з культом Карла Маркса до мети створення російської імперії з культом царя Петра І, або від мети безбожництва до мети попирання російської православної церкви і т.д.), не важко уявити, скільки найпротилежніших засобів застосували більшовики. Раз для того, щоб ту мету будувати, а раз для того, щоб її руйнувати; раз, щоб викорінювати релігію, як «опіум для народу», стріляючи священиків та руйнуючи храми, а раз для реставрації російської церкви, стріляючи безвірних (як-от Ярославського) і засилаючи на каторгу представників інших церков. Або раз караючи за виступи проти Єжова і «єжовщини», а раз за підтримку того самого Єжова і «єжовщини» і т.д., і т.д.

І все це робилось з одвертим цинізмом і холодною жорстокістю і все в «Грандіозних» масштабах. А людина під тим режимом позбавлена людської гідности й найелементарніших людських прав. Коли громадянина ( і то незалежно від його віку, стану та будь-яких заслуг перед народом) брано НКВС під арешт,то ніхто його не міг ані заступити, ані захистити. Інститут заступників на Сході (адвокатів) фактично не існував. Як не існували і відкриті суди для політичних. Мільйони людей знищено так, що невідомо, де вони ділися.

Відповідальність за батька (і не тільки тоді, як він був дійсно злочинцем, а вже тоді, коли він був дійсно заарештований) зразу ж перекладалась на дітей і на всю родину, їх піддавано переслідуванням теророві.

Наприклад: Беручи до в’язниці батька (а брали там всіх, причім раніше ламали ребра і викручували на допитах суглоби, а тоді вже пред’являли — часто через два роки — ордер на арешт і обвинувачення, зроблені заднім числом, щоб сяк-так формально закінчити справу; а було так, що раніше людину розстрілювали, а тоді вже встановлювали, що розстріляли не того, кого мали розстріляти, а випадково однофамільця) — отже, беручи до в’язниці батька родини і ще не вияснивши його провини, викидали його родину геть на вулицю, таврували їх ворогами народу, організовували цькування їх в суспільстві, позбавляли праці і засобів існування.

Так загинули мої діти, як і діти багатьох моїх колег по тюрмах.

Або мстилися на дітях за батьків і навіть за дідів, не приймаючи їх до вищих шкіл чи на виробництво тільки тому, що його дід був колись куркулем чи офіцером або навіть рядовим вояком армії Української Народної Республіки чи якої іншої.

Це було стилем підрадянського життя.

Так потерпав довго я сам. Так само по відношенню до матерів. Мати може вмерти під дверима НКВС, благаючи про звістку про сина, але їй не скажуть нічого і не дадуть побачення, а ще будуть свердлити її рану в серці брудними інсинуаціами й погрозами й вимагатимуть від нещасної матері признатися, з ким був знайомий син, тощо…І тероризуватимуть темну неписьменну стареньку жінку, зганяючи її зі світу. Так загинула моя мати. Або скалічивши в’язня на допиті і пхнувши його в камеру, йому не дають ніякої медичної допомоги. Лікар-енкаведист ставить напівбожевільній від мук жертві таку умову: «Або підпишете усе, що вимагає слідчий, і тоді я вас буду лікувати, або здихайте». А до цього треба ще взяти під увагу, що тая жертва ні в чім не повинна.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: «В СССР людєй хватіт і нєчово церемонітса» та «ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного».

Тож не дивно, що по тюрмах і таборах в СРСР в 1936-39 рр. сиділи коло 11 мільйонів людей. Тюрми були так переповнені, що в одиночних камерах, цебто з площею на одного чоловіка, сиділи по 25-30 людей і так сиділи, вірніш стояли, по 10-11 місяців і більше «під слідством», цебто ще до вияснення. чи вони дійсно в чомусь винні. І нікого те не обходило, що люди загибали живцем…Крім того кожного з них мордовано на допитах.

І все те робилося за придуманим планом і за вказівками з Кремля. Тобто була т.зв. «пятілєтка реконструкції челавєка». То ж його реконструювали так. Одначе, коли процес дійшов до абсурду, коли не лишалось родини в СРСР, яка не була б зачеплена терором, бо в ній знаходився ворог народу, коли море заяв і писаних благань дітей і матерів ув’язнених і засуджених ворогів народу залило Кремль, а особливо Н. Крупську (дружину покійного Леніна), тоді Сталін, щоб заспокоїти громадську думку, виголосив на XVIII партз’їзді, що вороги народу пролізли в НКВС, перебили чесних «партійних більшовиків»…Цебто впродовж декількох років і з таким розмахом били…А сказавши так, велів зняти Єжова і відправити його в відпустку.

Чи може бути більший цинізм і глум над людиною? Глум над мільйонами людей…А провокаційне вбивство Кірова? Цей другий «підпал рейхстагу» інспірований для того, щоб виправити невдалий терор проти всіх опортуністів і всіх незадоволених.

Кірова убив ніби правий опортуніст Ніколаєв. Але то був лише Вандерлюб ч.2.

В «помсту за Кірова» розстрілювали людей «правих, лівих» і всіх інших масово, і то не тільки партійних опортуністів, а й тих безліч ( і то найбільше) людей, які ніколи жодного відношення до партії і до опозиції не мали.

Так порозстрілювали українських митців і письменників.

Хвиля масових розстрілів прокотилася від Одеси до Владивостока, а кількість розстріляних така велика, що не тільки за Кірова, а й за самого Сталіна то була б зависока ціна. І то не рахуючи засланих на каторгу.

Прикладом такого глуму, цинізму, підступу, провокації, садизму, нічим не виправданої жорстокості рясніє ціла 27-літня більшовицька практика. І то не з випадку і «плями на сонці» — то є стиль більшовизму, його природи.

Ось чому я не хочу більшовизму і соціалістичної «родіни»

X

Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. В брутальний, підлий спосіб. І ось 1943 р. більшовизм вдався до релігії і став виступати в ролі захисника православної церкви.

Європа і весь світ може в це вірити — в те, що Сталін дійсно насаджує християнство, а його партія щиро вернулася до релігії. Але ми ніколи в це не повіримо. Тіні замучених священиків стоять в нас перед очима, їхні кості ще не встигли зітліти.

Скоріше біблійний цар Ірод може навернутись до християнства, як його наступник ХХ ст. Сталін зробив з релігії знаряддя своїх політичних махінацій і тільки. А релігія як була викорінювана в СРСР, так і буде викорінювана.

Я не хочу вертатись до СРСР, тому що сталінський соціалістичний СРСР — то є суцільний концтабір поневолених людей всіх 100 національностей — людей безправних, стероризованих, голодних, вбогих.

За чверть століття вони від більшовизму нічого не дістали, крім тюрем, річок крові і сліз…І вони нічого не дістануть, доки існує більшовизм.

Більшовизм — це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна.

XI

Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником Гітлера з 1939 р. Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім’я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив і нищить нас в ім’я панування своєї партії і її т.зв. «марксо-ленінської доктрини», а фактично в ім’я панування російського червоного фашизму на нашій землі і в цілому світі.

Сталін поміг Гітлерові і вимордував нас по Сибірах і по казематах. Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі. Ось чому я і сотні тисяч нас не хочемо вертатись додому в «країну соціалізму».

XII

Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…

Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості.

Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.

Нам світ може не повірити! Добре!

То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.

Нехай нам влаштують суд.

Але на такий суд Сталін не піде!

Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичнішіий з демократичніших» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом, то був би небувалий і найцікавіший скандал в історії.

Сталін це знає і поспішає вихопити нас найшвидше, а іноді застосовуючи і методи викрадання і фізичного знищення окремих осіб у руїнах гітлерівського рейху.

Злодій є злодій і такі його методи.

Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив.

1946 р.

_________________________________________
*На той час Багряний не знав, що Б. Антоненко-Давидович лишився живий

Іван Багряний. Вибрані твори, вид-во «Смолоскип» 2006, с.428-445


Довідка
Іван Багряний
(1906 - 1963)

Іван Багряний, фото

Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов'ягін Іван Павлович) народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Сумщині (тоді Полтавський повіт) у родині муляра.

Вивчав образотворче мистецтво в Київському художньому інституті. У двадцятирічному віці почав публікуватися у журналі "Глобус". Уже з першими творами — поетичною збіркою "До меж заказних" /Київ, 1927/, поемою "Ave, Марія" /Харків, 1928/ та віршованим романом "Скелька" /Харків, 1929/ письменник став рівним серед рівних як член опозиційного літературного об'єднання МАРС, до якого належали такі самовимогливі митці слова, як Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Косинка, Осьмачка, Галич.

На роки молодості Багряного припав нечуваний геноцид України. Вже у 25 років письменника піддано репресіям і, як політичний в'язень, він спізнає злигоднів і поневірянь у концтаборах Далекого Сходу. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу з заслання й повернення на батькіщину — знаходимо в романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський" /Новий Ульм, 1950/.

Друга світова війна застала письменника в Охтирці, звідки він передислокувався до Галичини. 1945 року Багряний емігрував до Німеччини, та, як свідчить у "Листах до приятелів" Юрій Лавріненко, "на еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими "розенбергівськими штабами", в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля".

Іван Багряний пише брошуру — програмний для нього памфлет "Чому я не хочу повертатися до СРСР?", де викладає політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтовує закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП) і звідтоді цілих сімнадцять років — до самої смерті редагував газету "Українські вісті". Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у м. Новому Ульмі (Західна Німеччина).

(журнал "Вітчизна" №1-2, 2005 р.)


Зі спогадів українського емігранта (1948 рік)

У Новому Ульмі ми познайомилися — уже через Михайла — з письменником та політичним діячем Іваном Павловичем Багряним. Його книжка "Чому я не хочу вертатись до СССР?" для всіх нас, біженців, та й полонених, — стала святим дороговказом. Мені здається, що цю книжку Івана Багряного й нині на Україні слід зробити настільною. Її треба дати почитати тим, хто дуже ностальгує за Союзом, запроваджуючи в Україні "ковбасну ідеологію". Справді унікальна ідеологія. Світ такої ще не знав.

Тут бодай коротко хочеться згадати й про випадок, що нам розповів сам Іван Павлович. В усіх зонах союзників після виходу тієї книжки Івана Багряного (власне, це брошура) совєти оголосили "всесвітній розшук". На листівках помістили портрет Івана Багряного і відповідний підпис: "Особливо небезпечний злочинець".

Щоправда, з портретом вийшов конфуз. Як не намагалися подати інтелектуала Івана Багряного так, щоб він скидався на злочинця, а на нас дивився досить симпатичний, інтелігентний чоловік.

Його розшукували в усіх зонах. І от двоє молодих американських офіцерів знайшли-таки Івана Павловича. Мабуть, хтось навів. Завітали до нього в кімнату. Познайомились. "Оригінал" на них також справив позитивне враження. На злочинця, як побачили американці, Іван Павлович аж ніяк не був схожий. Старший офіцер попросив навіть дозволу запалити сигарету. Так сам Іван Павлович нам розповідав. А тоді, спершись рукою на тумбочку, запитав, у чому його злочин. "Чому тебе усі розшукують?" Іван Павлович посміхнувся, підійшов до етажерки і взяв з неї кілька своїх брошур різними мовами. Англійською подав офіцерам. При цьому намагався пояснити, в чому суть справи. Чому він не хоче повертатися до Союзу і не радить цього робити не тільки українцям, а й усім іншим людям — представникам поневолених народів.

— На них чекають сибірські концтабори, в'язниці, розстріли без суду і слідства. Я хочу врятувати людей, особливо тих, які ще вірять у більшовицьку демагогію. Це брехня!.. У них немає нічого святого. Треба хоч трохи пожити під більшовиками, щоб це розуміти.

Американці це уже знали. Встигли на собі відчути, чим дихає "єдиний неділимий переможець". Їх те дуже ображало.

— І це все? - запитав старший.

— Так, мій злочин у тому, що я український письменник. Уник їхнього розстрілу. Хоча не уник свого часу їхніх таборів та в'язниці...

Американець останний раз затягнувся сигаретою і розчавив її в попільничці. Потім простягнув руку українському письменникові, міцно потис її і промовив:

— Ми тебе не бачили, і ти нас не бачив. Роби висновок сам... — І пішли.

Іван Багряний бачив усе на своєму віку. Мав міцний характер. Але спазми тоді так перехопили горло, що "сенк'ю" сказати уже не міг. Того ж вечора Іван Багряний переїхав у Новий Ульм, як і ми. Тут він почав створювати свою партію, свою газету. Загальноукраїнську. ОУН він вважав загумінковою організацією. Тим більше що вона ще й розкололась на кілька угруповань. Стала дуже локальною, галичанською. Потрібно було думати про всю Україну.

У цьому він розійшовся із Степаном Бандерою. Той образився і навіть не запросив Івана Багряного на якийсь там збір ОУН.

Час показав, що з усіх партій єдиною по-справжньому державницькою партією була і є партія Івана Багряного. Іван Багряний вірив, був упевнений, – і це час підтвердив, – що серед мільйонної маси комсомольців і комуністів є стовідсоткові "атеїсти", які не вірять у побудову "світлого майбутнього", але перебувають у рядах партії і комсомолу. Пристосовуються до системи, аби не тільки вижити, а й досягти певних вершин у силу своїх можливостей, щось зробити корисне для народу. Загальмувати процес русифікації, асиміляції українського народу, не перетворити його передчасно у "совєтський гвинтик".

"Вільну Україну виборюватимуть комсомольці і комуністи", — впевнено заявляв Іван Багряний. Він, зрозуміло, не поділяв комуністичних поглядів, але враховував реалії життя. Його пророцтво підтвердилося у 1991 році. Коли саме вчорашні комсомольці і комуністи, а пізніше дисиденти і шістдесятники, до яких приєдналися навіть номенклатурні комуністи — Президент України Леонід Кравчук, спікер Іван Плющ, — оголосили разом з народом Україну вільною і незалежною. Іван Плющ підписав разом з багатьма комуністами України Декларацію про нашу Незалежність. Потрібно бути терпимими. Особливо між собою. Інакше не втримаємо державу. Північний сусіда не дрімає. А спить і у сні Україну бачить у своїх обіймах.

Не задумуючись, у партію Багряного вступив і мій брат Михайло. Після смерті Івана Багряного він понад 20 років був її незмінним головою. Окрім мого брата до партії прийшли з інших організацій такі видатні люди, як Василь Гришко, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Олексій Коновал, Юрко Лавриненко, Петро Майсюра, колишній львівський видавець Роман Паладійчук. Він тут, у Новому Ульмі, також організував українське видавництво. До згаданих можу додати ще Бориса Левицького, Михайла Турчмановича та багатьох, багатьох інших. Одних я уже з плином часом забув, а інших і тоді добре не знав. У мене були свої справи — бізнесові. Політиків та науковців я тільки підтримував. Інколи мене питають, кому я допомагав. Я відповідаю:

— Ви краще мене запитайте, кому я не допомагав. На це питання мені легше відповісти.

До речі, ставши бізнесменом, можу твердо сказати: газету "Українські вісті" і партію Івана Багряного підтримував завжди. І про це можу спокійно писати, бо підтримував не лише на словах.

Олексій Воскобійник. Повість моїх літ


Іван Багряний
Шовінізм

Ніщо так не характеризує еволюції большевиків та розкриття карт їхньої національної політики, як ця пісня, що тепер лунає з усіх столиць совєтських «суверенних» «союзних» республік. Коли б її почув кожен той, що щиро чи вимушено вмирав в часи революції на барикадах і фронтах за ленінські гасла про «самовизначення аж до відокремлення», як і той що вмирав за гасла інтернаціоналізму, — коли б він почув цю пісню, цю, так би мовити, сучасну генеральну лінію большевиків, — то вмер би від розриву серця: навіть коли б він був щирим комуністом: який жах вродився з його пролитої крови! і в що обернулася облудна інтернаціоналістична спекуляція ленінців!!

Росія!
Матушка Росія!
Моя радная русская земля!!

Це нова — найновіша, наймодерніша совєтська пісня. Програмова. Так співається в ній. Це її рефрен, що повторюється через кожних чотири рядки подібного ж шалу, щоб не сказати гістерії. І вся пісня називається «РОСІЯ». А лунає вона не з Москви, а з Ташкента, з Києва, з Тбілісі, з Менська.

Це мусить бути щось несамовите для кожного вуха, що звикло за десятиліття до большевицьких інтернаціоналістичних заклинань, до гасел про боротьбу з «націоналізмом і шовінізмом», до гасел про рівність усіх націй і пошанівок їхніх прав. Большевики рішуче і прямо розкрили дужки своїх темних, плутаних формул про права націй та про «національну формулу, соціялістичну змістом» культуру тих націй. В тих дужках ось ця суть, прикрита шкаралущою т. зв. «ленінізму» — імперіялістична, хижа суть — гістеричний московський шовінізм.

Для нас це не новина, але офіційно большевики це старанно маскували. Зараз вони демонстративно скидають машкару. І з Тбілісі та з Києва гримить:

Росія!
Матушка Росія!
Моя радная русская земля!!

«Матушка Росія» — з Києва й Тбілісі!

І гримлять апльодисменти. Стоїть рев викликів на біс. Шаліє маса. Шаліє «населення». Так, населення республіканських столиць. Але про це нижче.

Протягом усієї історії Російської імперії в ній був дуже ходким ярлик для таврування всіх тих «націоналів», які сміють любити свій нарід і свою культуру і протиставитися російській культурі, які не люблять російську окупацію, — це наличка «шовінізм», «шовініст», ставлячи таким чином це поняття з ніг на голову. Особливо цим вивертанням поняття шовінізм визначилися большевики, дуже ефектовно вживаючи його для боротьби з усіма ворогами «ленінської нацполітики», з ворогами комуністичної їхньої камуфляжної ідеї інтернаціоналізму. Та цим вивертанням поняття «шовінізм» послуговуються й білі російські імперіялісти, й у них це поняття поставлене теж на голову і так увесь час і стоїть догори ногами. Большевики посилили цей ярлик уточненням — «буржуазний націоналізм», «буржуазні націоналісти». Білі імперіялісти посилили його зубоскреготальним терміном — «сепаратисти», «расчлєнітєлі Россіі», в цілому ж — страшні «шовіністи». Якже ж! Вони не лоблять милої, прекрасної великої Росії.

А тим часом тут велика несправедливість і блуд супроти Бога і людей, і супроти самого того поняття.

Слово «шовінізм», як відомо, походить від імени наполеонівського французького солдата, по імени ШOBIH (Chauvin), що був фанатичним прихильником завойовницької, загарбницької політики Наполеона-Бонапарта, поклонником підбою світу французькою зброєю. Отже, поняття «шовінізм» — це неодмінний атрибут імперіялізму, учадної ідеології завойовників і пануючих над іншими. А не патріотичний спротив поневолюваних.

Теоретично большевики теж так визначають "«шовінізм” у своїх словниках і в енциклопедіях В академічному словнику чужих слів видання 1949 року (Москва) поняття шовінізм означено так:

«Реакційна політика переслідування, цькування, гноблення, інших народів; розпалювання національної ворожнечі й зненависти; проповідь національної виключносте; агресивна політика імперіялістичної буржуазії, направлена на підкорення і поневолення інших народів».

Як викинути з цього большевицького визначення слово «буржуазії», то їхня ж характеристика шовінізму абсолютно підходить якраз до них же самих, до всієї їхньої практики національного підбою, поневолення й винародовлення інших націй в ім'я «найкращої», «найталановитішої», «найхоробрішої» і т. д, і нарешті «найпролетарськішої», «першої в світі комунізм будуючої» російської нації, Росії. Спадкоємці Івана Калити, як ніхто інший, підперли поняття «шовінізм» і власне його визначення, як реакційної ідеології, своєю практикою. Тільки вони поняття «шовінізм» правильно означили в теорії, як реакційну ідеологію; в практиці ж вони шовінізму за собою не признають, шовіністами себе не вважають, де, навпаки — вони вважають усю свою діяльність в справі підбою й винародовлення націй за найпрогресивнішу, всіх ощасливлюючу, всякої похвали гідну. Спротив же цій політиці гноблення, навіть найменший, вони таврують «шовінізмом», «буржуазним націоналізмом», «контрреволюцією», ставлячи здоровий глузд і людську честь догори ногами. Так червоні, так і білі патріоти «єдиної неподільної».

Це й є войовничий московський шовінізм. Ідеологія гнобителів і завойовників, поневолювачів інших націй.

Оцей шовінізм і пре тепер з розкритих дужок большевицького інтернаціоналізму, з ленінської облудної балаканини про «свободу націй».

Ррросія!! Матушка-а-а Ррроссія!

«Матушка»! — чи ти ба! Якби це лунало з «серця Росії» Москви, то воно б нічого дивного. Це було б нормально. «Любити свій край не є злочин, коли це для всіх» — писав Тичина колись, виправдовуючись, бідолаха, перед старшим братом за свою любов до змученої, знедоленої України. Але це лунає з Києва, з Тбілісі, з Ташкента! І як лунає! Авжеж програмово. І демонстративно. На печатках революції й перші роки по революції цього навіть у Москві ніхто не посмів би співати з одкритої естради, а тим більше громоподібно. Тепер же — це офіційно не тільки дозволено, а й звелено (а в тій «вільній» країні, як відомо, без дозволу й наказу ніхто не тільки не співає, а й не пікає! І от заспівали! І у кожного співака звучить стільки тих загонистих і грімливих «р-р-р-р», з серця кожної «національної республік», з серця московських колоній, що це вже не любов до свого російського народу, це пропаганда імперії, це любов до імперії, це гістерія імперіялістичного російського месіянізму. І це, власне, співає партія, це виконання її наказу, це виконання її «генеральної лінії» в національному питанні. Це кінець не тільки ілюзіям про «права націй», а кінець інтернаціоналістичним ілюзіям усіх, соціалістів і самих комуністів, а головне — це погроза насильним «кінцем» усім «буржуазним націоналістам», «сепаратистам», «расчлєнітелям» — Червоний шовінізм перекидає міст шовінізмові білому: «Ррррроссія! Матушка Ррррроссія!!!» Від Архангельська до Афганістану.

І це ж перекидання мосту з століття «комунізму» в минулі століття чорної російської царської реакції, антисемітизму, українофобства, полонофобства.

А тепер про тих, що апльодують, власне — про тих, кому шовінізм щепиться і чиїм іменем перещеплюється іншим, чиїм іменем прапор московського шовінізму так високо і так зухвало підноситься по столицях національних республік

Хто це так шалено апльодує, до очманіння доведений формулою «Матушка Рррроссія», в Києві?

Київські «громадяни», ясно ж. Співають співаки, наїздні «заслужені народні артисти СССР», трохи наїздних і ляпунів у долоні, організаторів «шумового ефекту»; але основна маса ляпунів вишколюється на місці й складається вона, з нових громадян столиці (і всіх столиць інших республік). Відповідь на це лежить в цифрах останнього перепису населення в СССР. Згідно цього перепису, в Україні нараховується близько 42 мільйонів населення. З них українців 31 мільйон, решта — неукраїнці. А серед тих неукраїнців 7.400.000 росіян. Майже 7 з половиною мільйонів! Це майже одна п’ята частина всього населення України! 20%! Але що це в дійсности значить, стане зрозуміло тільки після того, як узяти до уваги, яка роля і яке місце цих 7 з половиною мільйонів росіян в Україні. А ось яке місце й яка роль.

Українське населення знову, як і за царату, вперто спихається до ролі «знатних» свинопасів, доярок, ланкових, спрацьованих, змозолених «героїв» колгоспної каторги, топак «соціалістичної праці» — до ролі робочого плебсу, до ролі слухняних рабів, погною, мешканців глухих сіл і містечок, колгоспів та радгоспів. Міста ж опановуються росіянами. При чому — пляново, згори обчислено, систематично, явочним порядком. Міста посідають, головне оті, 20% або 7 з половиною мільйонів росіян. А це значить, ними обсаджуються всі ключеві позиції керівництва республікою, «національною формою, соціалістичною, топак російською, матушкіною, змістом». Це ріжні директори, професори, партійні вельможі, міністерські «направляющі», главки, чиновники, генерали, інженери і т. д, і т. п. Фахівців націоналів помалу, але рішуче випихається геть, «на хутір», «на Україну», — геть їх з усіх керівних посад, — на їхнє місце приходять «ліпші люди» з Москви, з «матушки Россіі» і — роблять «матушку Россію» скрізь. Вони бо творять еліту. А яка еліта, чия вона національно, того буде й ціла республіка, того право і закон, того стиль, того пісня, і того й скажені апльодисменти. Ось ця сучасна, живосилом насаджувана в Україні, по її містах, еліта й задає тон. Це вона в Києві й Тбілісі апльодує московським співакам, очоленим Микитою Хрущовим; — це вона шаліє вибухами ще не бувалого досі шовінізму.

Ррросія!! Матушка-а-а Ррроссія!

Ударна, модерна пісня!

«Матушка Россія» на сорок четвертому році «соціалістичної» революції й спекуляції на інтернаціоналізмі! На сорок четвертому році лютої боротьби з «буржуазним націоналізмом» та «сепаратизмом » в ім'я нібито «прогресивних» ідеалів, нібито пошанівку прав і гідности всіх націй і їхнім іменем прикриваючи лютий терор.

І не може людина вийти з дива від цієї офіційної зухвалої, цинічної демонстрації оголеного шовінізму.

Нової ударної совєтської пропаганди:

Рррроссія!
Ма-а-тушка-а Рррроссія!
Моя рррадная рррусская земля!!

Нагромадження російських «р» таке велике й несамовите, нагнічування живосилом витискуваних емоцій «любови» до Росії нагромадженням масляного масла — «россія», «матушка», «родная», «ррусская», «русская», «русская» — через кожних пару слів, — таке наказове, таке «генерально» партійне, таке «прогресивне », як параліч мозку в цілої компартії, що (повторюємо), якби встав з могили хтось з тих, що, обдурені, щиро боролися за «права націй аж до відокремлення» понад сорок років тому, і почув цю гістерію російську, він би вмер від наглого розриву серця. Або, як той Тичина, стогнучи, сказав, ударившись руками об поли;

«Стоїть сторозтерзаний Київ (Тбілісі, Ташкент, Мєнськ.)

І двісті розіп’ятий я.»

Але не тільки ця асоціяція про вставання й реакцію поляглих ідеалістів, що «любили свій край», виникає від спостерігання сьогоднішньої чадної «генеральної лінії» московського планового шовінізму. Виникає й ще дещо інше, про живих

Чому цей демонстративний шал шовінізму? Для чого й через що ця пляска московської гістерії по столицях національних республік?

А мабуть, тому ця войовнича демонстрація «матушкі Росії» по столицях національних республік від Карелії до Узбекістану, що самі ті республіки мають зовсім інші тенденції; тому, мабуть, що «проказа» «ревізіонізму» та «буржуазного націоналізму» не в жарт загрожує цілості «матушкі Россіі», російському імперіялізмові, втративши всіляку віру в прогресивність московського інтернаціоналізму та в облудні гасла права націй. Як узяти цей шал на тлі перманентного викорінювання національної небезпеки «на місцях» всіма засобами, тоді лиш стане зрозумілим, чому й через що.

Поневолені нації ставлять шалений спротив московській політиці національної нівеляції й винародовлення, політиці творення «єдиного совєтського народу», політиці спихання «націоналів» на задній плян, до ролі свинопасів і знатних гноєносів та гноєчистів. У відповідь на це партія посилює наступ, опановуючи міста російським елементом, перетворюючи їх на фортеці російського імперіялізму. І от з тих фортець виступає вже знахабнілий, ощерений російський шовінізм в похід на всю масу хазяїв землі.

І шал цього шовінізму прапороносців «матушкі Россії» прямо пропорційний спротивові всього населення, прямо пропорційний силі протилежних настроїв населення.

Відбувається великий двобій між метрополією й колоніями. І колонізатор втрачає рівновагу, войовничо й зухвало, суто по-московськи, здирає маску й ощерює справжнє своє лице — лице неприкритого хижого Шовінізму й демонстративно ричить з своїх завойованих терором позицій:

Рррроссія!..
Матушка Рррроссія!..
Моя радная русская земля!!

«Мо-о-я!. Мо-о-я!!! Р-р-радная!!»

Іменно так воно звучить, коли лунає з Києва, а чи з Тбілісі.

Але ричи не ричи, а кістку колись пускати треба буде.

«Українські вісті», Ч.13, 27березня 1960 р.
(Опубліковано під псевдонімом П. Січинський ).

Джерело:
Іван Багряний. Вибрані твори, вид-во «Смолоскип» 2006, с.446-452

"Сучасність."— 1992. — № 4. — С. 75—79.



Велика рідня. Зміст     Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше     П'ята колона в Україні: загроза державності     Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Росія і Кавказ     Московська історико-географічна арифметика     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Україна і Росія: національні ідеї та ідеали     І щит, і меч українця — націоналізм     Проекти СНД-ЄЕП на пострадянському простор     Правда історії і фальсифікат     Які сни додивляється Україна на незалежній печі?     За Мазепу молись, Україно     Мова і політика     Мова і суспільство. Постколоніальний вимір     Вбивство Степана Бандери     Василь Барка. Жовтий князь     Лінки


Hosted by hostinger