Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!

Іван Шпиталь.

І не плач Україно, і не голоси, і не здіймай у відчаї руки до Господа! Біди твої справді незліченні, сльози твої справді рясні та гарячі, кров твоя, чиста і праведна, у тисячолітніх боріннях пролита, справді — як повінь Дніпрова...

Але ж як швидко висихають і сльози твої, і кров твоя на суховійних вітрах історії!
Як легко ти забуваєш і давні й недавні кривди та печалі свої!

Неначе тобі, Україно, пороблено щось. А втім, без "наче" наче. Таки пороблено. Після передвиборної обробки продажними ЗМІ (за "зелені", російські рублі, малоросійські гривні і т.д.) ти, Україно, хай Бог простить, звичайно, але стала схожа на гоголівську дівчину Пелагію, якій наказали показати Селифанові дорогу. Пригадуєш "Мертві душі"? Пожурив тоді бойкий автомедон ("автомедоны наши бойки, неутомимы наши тройки", О.Пушкін) горопашну кріпачку: "Ех, ты! Не знаешь, где лево, где право!"

А тобі ж, Україно, обираючи собі президента, належало визначити не тільки, де ліво та право, а ще й розкусити: а що то воно за "стабільний центр" (чи центризм)?

Жаль, не розкусили. Ні тих, ні тих, ні того. І, як очманіла, голосувала одразу обома руками: лівою — за "світле минуле", правою — за "стабільність". Ех, ти, пані-товаришко Галичанко! А ще кажуть, гонорова. 'Кий там у біса гонор! Ще й п'ять років такої стабільності — і ти, пані-товаришко, забувши страхітливі жертви на шляхах до Незалежності, миленько собі перейдеш на "язичіє", яке усім нам гарантує олігархічний "центр".

Чи, може, пані-товаришко Галичанко, стабільні невиплати зарплат, пенсій, стипендій, стабільне безробіття, стабільне нищення усього українського, стабільне опускання національного інтелекту до рівня "Бульвару" та "Фактов", невже усе це, гонорова пані-товаришко, тебе не обходить???

А ти, східна товаришко Слов'янко! На укр. языке ти, зрозуміло, слабо... А ось Некрасова, може, зрозумієш? Миколу Олексійовича, мама якого була українкою з Немирова. Так ось Некрасов писав:

В нас под кровлею отеческой
Не запало ни одно
Жизни чистой, человеческой
Плодотворное зерно.


Чуєш? Ні одна зернина... "Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше", — радить і Валерія Новодворська. А їй звідти видніше. Та й Кавказ доводить неспростовно: "не запало". То чого ж ти: горда східнячко Слов'янко, піддалася новітнім "дурним самойловичам" та лізеш, даруй, в обійми клишоногого прогромника? Ти що? Хіба не в муках, хіба інкубаторним способом народжуєш хлопчиків?

Стрепенися і схаменися! І не спокушайся минулим,бо там...

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах

(В.Симоненко).

Чи варто такому минулому носити оберемками квіти? Чи то не божевілля — розбивати лоби об монументи — боввани, відважуючи поклони наймерзеннішим катам, твоїм катам, Україно, за наказами яких тисячі й тисячі людей розстріляні "на честь" "вєлікого октября"!!! Де гордість твоя, де гідність твоя, задурманена Мамо?! 210-літній Миколаїв відзначає день свого народження. І влаштовує театралізоване дійство за участю перших лицедіїв петербурзького двора: Катерини II та Потьомкіна. Уславлюються найбільші (після Петра большого, звичайно) розпинателі Української Волі — Запорозької Січі, цього багатовікового осередка українського, хай і первісного, демократизму! Уславляються "лютий ворог України, голодна вовчиця" (Шевченкове), прародителька кріпацтва та її блазень-стополиз, один з найбільших петербурзьких казнокрадів!!!

А ти, Україно, навіть не спромоглася обуритися. Обуритися тим, що нащадки байстрюків ("байстрюки Єкатерини сараною сіли") встановлюють меморіальні дошки твоїм душителям!!! Ти все забуваєш. Забуваєш, що найбільшу лютість у ставленні до твоєї Волі, до твоєї Державності проявляла орда московська. Адже ніякі інші ординці, здається, окрім московських, не катували... мертвих! Тим часом... "Голови луплено, шію до плахи рубано, вьшано и иные тиранськие смерти задавано, мертвыхъ изъ гробовъ многихъ не тилко товариства, но и чернецовъ откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вьшано". Із свідчень запорозького кошового про петровські екзекуції в Січі ("Великий Українець", К. "Веселка", 1992).

Це нагадування тобі, Україно: ось до чого приводило посібництво "дурних самойловичів" та "прилуцьких полковників поганих" (Гнат Ґалаґан), які орієнтували тебе на московське підданство. Схоже, що нащадки тих "дурних" колишніх ще дурніші, аніж їхні пращури. І злочинніші, бо з височенних пірамід черепів (твоїх-таки дітей, Україно), із вершини історичного досвіду сьогоднішні самойловичі й ґалаґани мали й бачити і розуміти, чим обертається для нації суспільна розшарпаність. Один по-перед одним ці радіопилипи з конопель антипатичними голосами викрикують: "Українці!!! Ваш президент Іван Іванович Пєрєпєнко!!!" (Або Іван Никифорович Довгочхун). Свідомо робиться. "Внутрішні турки", ці політично зелені, планово непрохідні гетьманчуки, відтягуючи на себе голоси виборців, так догідливо служать антиукраїнству, зробивши заздалегідь заявки на омріяні посади! "Україно, Україно! Оце твої діти..." "Недоуми! Занапастили божий рай!..! — то про прадідів. Нащадки ж силкуються занапастити останки того раю...

А ти, стара розшарпанко, підсліпувата поводирко нації, малоросійсько-радянська інтелігенціє! Дрімаєш собі з окулярами на носі на своїх конгресах та форумах? Хіба забула, що за одного битого трьох небитих дають? Чого ж так дешево себе оцінюєш, виходячи на променаж на бульвари бездуховності? Боже, Боже! Невже забула, якими масивними пачками ковтали тебе "строітєлі нового міра"? Те-те... образилася. Образилася на твою, Україно, Незалежність! Позалягала, як лини в мулі, на дачах у Кончі-Заспі та Кончі-Озерній, та при Обухівській дорозі і позіхаєш собі, хрестячи сонного рота, та згадуєш, як то легко колись писалося й видавалося! Яке то миле діло було — бути "вєк прі дворє" (ЦК), вік в апараті Спілки, а чи бодай членом парткому... Пишете? Нетлінки? А хто ж їх, ті "нетлінки" читатиме, якщо така "стабільність" триватиме ще одну п'ятирічку? Чи не доведеться вам переходити, як деякі середньоазіатські письменники, на "общєпонятний", а вже з нього перекладати для аматорів-аборигенів українською? Ні в кого не було стільки презирства до рабства, як у Тараса Великого:

Коли б ті діти не росли,
Тебе, святого, не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на тебе понесли.
Несемо стид...

Джерело: Вечірній Київ, 12 листопада 1999 року


Велика рідня. Зміст     Іван Багряний. Чому я не хочу вертатись до СССР     П'ята колона в Україні: загроза державності     Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Московська історико-географічна арифметика     Росія і Кавказ     Проекти СНД — ЄЕП на пострадянському просторі     Україна і Росія: національні ідеї та ідеали     І щит, і меч українця — націоналізм     Правда історії і фальсифікат     Які сни додивляється Україна на незалежній печі?     За Мазепу молись, Україно     Мова і політика     Мова і суспільство. Постколоніальний вимір     Вбивство Степана Бандери     Василь Барка. Жовтий князь     Лінки    

Hosted by hostinger