Фальшиві міфи у світлі фактів

Олександр Кравчук

jushch-tymosh

Причини і суть конфлікту між В.Ющенком і Ю.Тимошенко[1], що почався у 2005 році, тривалий час були незрозумілі широкому загалу. Але тепер, після того, як зібралася достатня кількість фактів, можна і потрібно розглянути суть цих суперечностей, аби одержати уроки з минулого.

У засобах масової інформації почасти з’являються негативні відгуки щодо президентства В.Ющенка. Приміром, у добірці відгуків («День», 18–20.03.2010 р.) Ющенко постає головним і єдиним винуватцем усіх бід нашого суспільства, чорним антиподом «найяскравішої та найхаризматичнішої особи в нашому політикумі — Ю.Тимошенко». Ось деякі з претензій до Ющенка. «…Чому не обмежити себе та своє оточення в соціальному забезпеченні? Чому б не зобов’язати всіх чиновників користуватися тільки службовими вітчизняними автомобілями?»; «…п’ять років його перебування на посаді стали п’ятирічкою засилля олігархії, буйного розквіту махрової корупції, повзучого саботажу розслідування вбивства Гонгадзе…» і т.д., і т.п.

Спробуймо аргументовано розібратися, хто є справжнім винуватцем бід нашого суспільства. При цьому — керуючись істиною «Благополуччя держави залежить від її законів» (Архімед), яку за кілька тисячоліть ще ніхто у світі не спростував. Почнімо із законів.

Винуватці справжні та міфічні. Знайти ворога

У період перебування Ющенка на посаді Президента в Україні існувала парламентсько-президентська форма державного устрою, за якої більшість основних прав на управління державою належить Верховній Раді. Зокрема, Верховній Раді належало виключне право видавати закони, призначати і звільняти суддів, прокурорів, уряд та окремих міністрів, затверджувати бюджет та контролювати його виконання. Усі фінанси та економіка перебували у віданні підпорядкованого їй уряду. Президентові належали здебільшого контрольні функції. Він міг лише звертатися до уряду з поданнями щодо невідповідности закону певних дій останнього, тимчасово до рішення Конституційного Суду) призупиняти окремі постанови уряду. Президент мав право вето на закони, ухвалені Верховною Радою, але це вето остання мала право долати. У підпорядкуванні президента були тільки МЗС, але в обмеженому обсязі, тому що відповідних міністрів призначала і могла звільняти Верховна Рада без згоди президента. Що вона й робила. До того ж, фінансування їх залежало лише від Верховної Ради та підконтрольного їй уряду.

Взявши до уваги саме такий розподіл функцій, перейдемо до згаданого вище питання щодо «розквіту корупції». Коли корупція має масове поширення, то це незаперечна ознака того, що корені її мають системний характер і їх слід шукати у законодавстві. Отже, всі права і засоби боротьби із корупцією, — законодавство, призначення та звільнення суддів, прокурорів, працівників міліції — перебували у віданні лише Верховної Ради. Тому саме їй, а не президенту треба адресувати справедливі претензії щодо розгулу корупції, розслідування резонансних злочинів.

Міркування громадян про необхідність обмеження «слуг народу» в соціальному забезпеченні також слід адресувати саме Верховній Раді, яка ухвалила відповідні закони з подоланням вето президента і одна може ці закони змінити. А ось ще висловлювання екс-президента Л.Кравчука: «Ні Кучма, ні Ющенко до реформ не бралися. Це були лише розмови, ілюзії та обіцянки» («День», 29.12.2010 р.). Ці звинувачення є, м’яко кажучи, некоректними, бо Конституційна реформа 2004 р. всі права і засоби на здійснення реформ передала Верховній Раді, яка і стала відповідальною за їх здійснення. Ми можемо говорити про епоху Кучми, але роки 2005–2009 епохою Ющенка назвати ніяк не можна, бо це була епоха панування Верховної Ради. Л.Кравчуку відомо також, що правами законодавчої ініціативи щодо проведення реформ Ющенко скористався сповна, але всі ці ініціативи не підконтрольна йому Верховна Рада похоронила без розгляду, не запропонувавши нічого взамін. До того ж, нагадаємо, що Л. Кравчук, як лідер дуже впливової в той час фракції СДПУ (о) у Верховній Раді, був одним із головних діячів, які ініціювали та нав’язали суспільству Конституційну реформу 2004 р. Тому він, як один із «батьків» цієї недолугої реформи, мав би відзвітувати за її результати та досягнення. Але досягнень нема, тож п. Кравчук відповідальність за бездарні наслідки функціонування свого дітища покладає на Ющенка.

Як трапилось, що явно неправедна ідея перекладати відповідальність за важкі наслідки дій одного органу влади (Верховної Ради) на інший (президента) набула такого поширення, в даному разі цією ідеєю проглядається в усіх згаданих вище відгуках. А масове поширення неправедних ідей, характерне для тоталітарних режимів, становить колосальну суспільну небезпеку. Питання: звідки воно взялося в нашому, здавалось би, демократичному суспільстві?

Відповідь на це запитання очевидна. Будь-який злочинний режим може існувати лише завдяки політиці «поділяй і володарюй» та практики «шукай ворога», на якого можна спрямувати незадоволення дискримінованої частини суспільства. Тому саме панівна верхівка, — олігархічно-депутатська привілейована каста — стала організатором шельмування Ющенка, як начебто винуватця усіх гріхів, які творить ця каста. Ось деякі факти. Упродовж кількох останніх років низка депутатів (як і Л.Кравчук) наполегливо порушували на телевізійних шоу питання: Ющенко повинен нести відповідальність за всі справи у державі. З такими заявами виступали Симоненко, Шуфрич, Чечетов, особливо активним у цій кампанії був Яворівський (БЮТ). Постановка питання явно некоректна і провокаційна — ці пани вимагали наділити Ющенка лише відповідальністю , не пропонуючи при цьому відповідних прав і засобів, за схемою: за нам — права і засоби, йому — відповідальність. Це один із прийомів логічного шахрайства з арсеналу засобів «масового оболванювания» часів СРСР. Теза «за нами — права» старанно замовчується і, зрештою, забувається, а рекламується лише «йому — відповідальність». Ми бачимо, як фальшиве твердження, повторене в масовому порядку різними депутатами і поширюване на мільйони телевізорів, стало здаватися правдою і перетворилося на стійке кліше у свідомості мас. Маємо типовий приклад «масового оболванювания» — винуватцем усіх бід постає президент, а справжній винуватець —всесильна за повноваженнями у період 2005–2009 рр. Верховна Рада стала безгрішною (як колись ЦК КПРС). Що об’єднало таких начебто непримиренних супротивників, як Яворівський, Симоненко, Чечетов? Відповідь очевидна — належність до касти недоторканних, спільний кастовий інтерес.

Віддавши належне справжньому та головному винуватцеві наших бід, — всесильній за повноваженнями, безвідповідальній і корумпованій олігархічно-депутатській касті у Верховній Раді та створеним нею кастовим законам, перейдемо до центральної теми згаданих вище відгуків — про «найяскравішу» Тимошенко і «темного» Ющенка.

«Хто є хто?» на терезах фактів

Дотримуючись правила «Усе пізнається в порівнянні», порівняємо діяльність В.Ющенка та Ю.Тимошенко за справами, а не за навішеними ярликами.

В.Ющенко є діячем із чітко вираженою проукраїнською орієнтацією. Саме Ющенко активно провадив політику на зближення та вступ до НАТО і ЄС, ефективність якої перевірена більшістю європейських народів, у тому числі й нашими сусідами, що входили в СРСР. Ющенко виділяв найактуальніші проблеми нинішньої України і спрямовував зусилля на їх вирішення. Він боровся за відновлення історичної пам’яти українського народу (Голодомор, Крути, Конотопська битва, трагедія Батурина та ін.). Ющенко активно захищав українську мову, заявляв про необхідність виведення Чорноморського флоту Росії з території України, опікувався створенням помісної церкви, енергетичною безпекою України (нафтогін Одеса — Броди) тощо. Ющенко чи не єдиний із кандидатів у президенти виділяв і пропонував вирішити найактуальніші питання державного устрою, які є причиною усіх наших негараздів. Зокрема — ліквідувати напівфеодальне законодавство, що передбачає наявність привілейованої і безвідповідальної правлячої депутатсько-олігархічної касти на вершині. Для цього запропонував низку законодавчих ініціатив і проектів — про обмеження кастових привілеїв і недоторканности, закони про вибори народних депутатів і президента, реформу судової системи, проект Конституції України і т.п. І якщо інші кандидати в президенти лише імітують видимість боротьби проти корупції та інших негативів, пропонують, образно кажучи, «підстригати листочки», то Ющенко орієнтує суспільство на ліквідацію коренів цих явищ. Політика Ющенка, спрямована на вступ до НАТО та ЄС, що, серед іншого, передбачає адаптацію законодавства України до європейських норм, також сприяла справі ліквідації напівфеодального кастового законодавства, і це стало однією з головних причин того, що корумпована депутатська більшість усі ці ініціативи торпедувала. Ющенко наполегливо здійснював курс на пробудження нації. «Пробудження нації — факт історичний і неоціненний. Істеричне неприйняття його п’ятою колоною та проросійськими когортами в Україні є доказом правильності обраного Ющенком курсу» (Л. Капелюшний. — «Універсум», № 1–2, 2011).

Ющенко — один із небагатьох політиків вищого ешелону, руки якого не заплямовані оборудками з привласнення державного майна. Тому він, на відміну від інших президентів, які разом із олігархічно-депутатською кастою керувалися принципом «курка гребе до себе» (вислів І.Плюща), для касти став інородним тілом, яке повинно бути відторгнутим.

Шалений опір більшості депутатської касти законодавчим ініціативам В.Ющенка має ще одне підґрунтя. Річ у тім, що в нинішній Україні по суті немає поділу партій на «ліві» та «праві», а домінує поділ — «українські» та «проросійські». Після розпаду СРСР і так званого «соціалістичного табору» проімперські сили в Москві згодом оговталися і почали знову реанімувати імперію. У цій справі особливий інтерес для них становить Україна, а основною перепоною для перетворення України знову в колонію кремлівські шовіністи визнали проукраїнського Президента Ющенка. Дискредитація та усунення Ющенка будь якими засобами стали основним напрямом діяльності московських спецслужб, до цієї справи залучили потужну п’яту колона Кремля в Україні.

Серед іншого було сфабриковано міф про те, що Ющенко — м’якотілий і є маріонеткою зловісного «оточення». Цей міф суперечить фактам — попри шалений тиск, Ющенко не став маріонеткою ні Януковича, ні Тимошенко, ні кремлівських вождів. Тому Ющенка (і саме його) спробували усунути фізично отруєнням, а чиїх рук це справа — можна судити хоча б з того, що вбивства визначних діячів України — традиційний спосіб діяльності російських спецслужб, а також з того, що причетні до цього злочину особи втекли в Росію, де їм було надано притулок. Але й після цього Ющенко твердо відстоював інтереси України скрізь і всюди. На цьому наші закляті друзі не зупинилися і пішли на його моральну ліквідацію — проти Ющенка було розгорнуто шалену пропагандистську кампанію об’єднаними зусиллями усіх російських засобів та більшості олігархічно-депутатської касти — регіоналів, комуністів, БЮТ, а Тимошенко стала активним її учасником. Один із брудних прийомів цієї кампанії згадано вище. Хто ще з наших політиків зазнавав такого тиску і вистояв, хто ще може бути зразком незламної стійкості та «особистої жертовності»?

«Маючи високої кваліфікації диверсантів-пропагандистів, потужний комунікаційний ресурс, широку підтримку росіян із українським громадянством і манкуртизованих «інтернаціоналістів» українського походження, маючи в Україні розгалужену і добре підготовлену п’яту колону, Кремль провів блискучу операцію з дискредитації Помаранчевої революції і самого Ющенка… П’ята колона в Україні виконала найважчу і найскладнішу роботу — дезорганізувала керованість державою і порушила суспільне порозуміння між українськими громадянами» (Л.Капелюшний. — «Універсум», № 1–2, 2011).

Ось ще один фальшивий аргумент з арсеналу засобів «масового оболванювання», який часто фігурує у пропаганді. Це улюблений вислів першого президента, стереотип — «народ завжди правий»: невисокий процент голосів, набраних на виборах, використовується як остаточний і незаперечний доказ неправоти кандидата в президенти (Ющенка). Насправді ж «народ помиляється аж ніяк не рідше, ніж його вожді» (Б. Чичерін). Підтверджень цьому в історії — безліч, починаючи з розп’яття Христа на вимогу народу і закінчуючи шаленою популярністю вождів деяких тоталітарних режимів (Німеччина часів Гітлера та ін.).

У звинуваченнях Ющенка з боку низки депутатів та інших високопоставлених діячів чітко проглядається «споживацька і безвідповідальна поведінка кабінетних націонал-патріотів, що зводилася до стереотипу: «Ми тебе обрали — ти і подай нам на блюдечку незалежну соборну, процвітаючу Україну» (В.Галенко. — «День»,№ 100–101, 2010). Про власні роль та внесок у реалізацію цих вимог ці діячі забувають.

«Ющенка обирали за те, що він демократ, а очікували, що він буде диктатором» (А.Стріляний. — «Україна молода», 28.10.2009).

«Я завжди вважав і нині вважаю, що Віктор Андрійович, попри його промахи й помилки, став першим справді українським президентом» (В. Карпенко. — «Універсум», № 1–2, 2011).

Політичну орієнтацію Ю.Тимошенко визначити важко, бо її позиція щодо більшості порушених питань є або нечіткою, або суперечливою. БЮТ і за назвою і по суті — вождистський блок, у якому брак ідеологічних орієнтирів компенсується волею і вказівками вождя. Лідер БЮТ на словах виступає як діяч національно-демократичних сил, заявляючи, що для неї співпраця з комуністами та регіоналами є неможливою. На ділі ж вона постійно співпрацювала з регіоналами та комуністами, брутально порушуючи угоди з партнерами по коаліції — «Нашою Україною» (НУ). Щоб не бути голослівним, наведу деякі із загальновідомих фактів такої діяльности всупереч волі союзників і без їхнього відома — в союзі з регіоналами.

2005 р. БЮТ у коаліції з регіоналами та комуністами відправили у відставку уряд Єханурова. Це був один із перших актів співробітництва Тимошенко із прокремлівською п’ятою колоною в розхитуванні помаранчевої коаліції та державної системи управління, а далі такі акти посипалися, як з рогу достатку.

2006 р. БЮТ провели вибори до Верховної Ради з різкою критикою союзника по коаліції НУ (операції «оточення», «любі друзі», та ін.). Наслідок — значна втрата голосів НУ, через що блок «БЮТ — НУ» не набрав половини усіх голосів і став залежним від Мороза. Наслідок — керівні посади у Верховній Раді та уряді перейшли у руки регіоналів та комуністів, а не БЮТ та НУ.

2007 р. БЮТ разом із регіоналами та комуністами подолавши президентське вето, ухвалили дуже важливий Закон про Кабінет Міністрів, і це було подальшим скороченням повноважень Президента, переданням їх депутатській касті у Верховній Раді та уряді.

Весна 2008 р. Ю. Тимошенко на догоду Росії заблокувала використання нафтогону Одеса — Броди в аверсному напрямку, що зменшило б енергетичну залежність України від Росії. Цим актом зруйновано досягнуті Ющенком міжнародні домовленості з Азербайджаном і Польщею, спрямовані на диверсифікацію постачань нафти в Україну та країни Європи.

2008 р. Війна Росії проти Грузії. Стоїть питання: «наступна —Україна?». Ю.Тимошенко як голова уряду та лідер БЮТ Росії не допустила ухвалення ні урядової, ні парламентської заяви на захист територіальної цілісності Грузії. А коли російські високопосадовці заявили, що кораблі Російського чорноморського флоту в українських територіальних водах плаватимуть, як хочуть, не оглядаючись на українські закони, Ю. Тимошенко виступила на захист Росії, а не України.

Осінь 2008р. Фракція БЮТ у Верховній раді разом з регіоналами та комуністами проголосували за прийняття низки законів, які обмежували повноваження президентської гілки влади на користь Верховної Ради, а також спрямованих на використання російської мови державними службовцями.

Підкилимна робота БЮТ і регіоналів зі створення «ширки» та нової Конституції (весна 2009 р.) з поділом України «на двох» і позбавлення громадян права вибору, завершилася тим, що Янукович публічно відмовився від подальшої співпраці з БЮТ із цих питаннь.

2009 р. Голосування БЮТ у союзі з регіоналами за новий закон про вибори президента, знову спроби поділу країни «на двох». Закон пізніше був засуджений експертами Венеціанської комісії, деякі його статті анульовані Конституційним Судом, інші статті потім вимагала змінити сама Тимошенко.

2009 р. Підписання Тимошенко газових угод із Росією. За цими угодами Україна зобов’язувалась платити Росії найвищу в Європі ціну на газ, а транспортувати російський газ до Європи — за найнижчими цінами. Крім того, Україні було запрограмовано низку штрафних санкцій (наприклад, за недобір газу), тим часом як Росії — жодних. Цей кабальний договір завдає щорічних багатомільярдних збитків Україні, ставить її в залежність від Росії на ціле десятиліття. І хоча його підписували в дуже сприятливих для України умовах, коли Росія, перекривши постачання газу, перебувала під сильним тиском з боку країн ЄС, цей договір наскрізь пронизаний ідеєю — «Росії — права, Україні — відповідальність».

Під час приїзду патріарха РПЦ Кирила Тимошенко як прем’єр-міністр зустрілася з ним, а от Вселенського патріарха Варфоломія вона такої чести не удостоїла — знову ж таки, на догоду Росії.

Осінь 2008 р. Через недієздатність Верховної Ради Ющенко видає Указ про позачергові парламентські вибори. Тимошенко цей Указ блокує, та одержує тимчасову перевагу, демонструючи, хто в домі справжній хазяїн. Але в стратегії вона заганяє сама себе у глухий кут: будучи прем’єр-міністром, вона дещо пізніше не може провести через Верховну Раду без участи комуністів чи регіоналів жодної ухвали, потрібної для діяльності уряду.

Звільнення силами БЮТ, регіоналів та комуністів на догоду Росії проукраїнського міністра Огризка, а також Єханурова (обох — призначено за квотою Ющенка) потім боляче вдарило по самій Тимошенко — її уряд залишився без ключових міністрів.

У боротьбі проти Ющенка Тимошенко працювала в унісон із кремлівськими шовіністами. Така співпраця простежується з 2005 р., коли після поїздки до Москви там було закрито кримінальну справу проти неї — в обмін, як тоді писали деякі ЗМІ, на співробітництво в поваленні Ющенка. Тимошенко була однією з головних (разом із регіоналами та комуністами) діючих осіб у пропагандистській кампанії Москви проти Ющенка. Схоже, що після виборів президента у 2010 р. ця співпраця поки що припинилася, оскільки московські спецслужби вже сповна використали Тимошенко, а подальші її амбіції (повалити Януковича) їх не цікавлять.

Ці та інші факти свідчать, що гасла про патріотизм Тимошенко не підтверджуються її справами, які часто мають чітку антиукраїнську та проросійську орієнтацію — аж до здачі національних інтересів України. Крім того, неперервні спроби знищити союзників у змові з регіоналами і комуністами всупереч коаліційним угодам із НУ постійно підточували та руйнували цю коаліцію, що й спричинялося до відповідних наслідків. Підкреслимо, що такі дії згодом дуже боляче били по самій Тимошенко, бо, одержуючи тимчасові тактичні переваги від «кидання» союзників, вона програвала у стратегії і, зрештою, приводила сама себе, БЮТ і всю коаліцію до розбитого корита. Наприклад, — вибори 2006 р., коли вона поповнила свої ряди за рахунок НУ, але опинилася в залежності від Мороза; уряд без міністрів 2009 р. через звільнення міністрів за квотою Ющенка; кількаразова втрата посади прем’єр-міністра; блокування Указу Ющенка 2008 р. про дострокові парламентські вибори; одержуючи тимчасові переваги від «кидання» союзників, вона здобувала собі репутацію непередбачуваного, віроломного, підступного і ненадійного союзника, тобто знову програвала в стратегії.

Для оцінки «кращий-гірший управлінець» порівняння бажано робити для приблизно однакових умов, тож порівняймо прем’єрів Ющенка та Тимошенко.

1999 р. Призначення Ющенка прем’єр-міністром. У державі панує тяжка економічна криза. Масова невиплата зарплат і пенсій протягом тривалого часу, кваліфіковані працівники масово звільняються, ідуть торгувати на базарах, їдуть на заробітки за кордон. Уряд Ющенка за короткий час виправляє становище, заборгованості із зарплат та пенсій ліквідуються, у країні без зовнішніх позик починаються стабілізація на тлі зростання економіки. Але цей уряд пропонує обмежити привілеї «слугам народу», обмежує здирництво олігархів та ділків із депутатської касти. Цього каста йому не простила, тож уряд Ющенка відправляють у відставку. Уряд передає економіку держави стабільною, з повністю виконаним бюджетом, без додаткових зовнішніх боргів.

Можна додати, що уряд Єханурова в часи президентства Ющенка також був досить успішним.

2008–2009 рр. — Тимошенко — прем’єр-міністр (зі значно розширеними повноваженнями), а також лідер парламентської коаліції. На час вступу на посаду економічне становище у країні стабільне. Дещо пізніше Україну зачіпає світова криза. Вітчизняні та міжнародні експерти (Ющенко також) рекомендують негайно здійснити антикризові заходи — зменшення видатків, корекція бюджету тощо. Тимошенко всі ці рекомендації ігнорує. Наслідки її правління: замість ослаблення кризових явищ сталося поглиблення їх, падіння виробництва, різке збільшення зовнішніх боргів, на ціле десятиліття наперед маємо важке ярмо на шиї у вигляді газових угод. Для порівняння: сусідня Польща, наприклад, вийшла зі світової кризи практично без втрат.

Коментарі щодо питання «кращий-гірший управлінець», мабуть, зайві.

Наведімо ще міркування деяких авторів про Тимошенко.

«Перевагою Тимошенко є її видатний акторський талант. Як усі талановиті актори, в ту мить, коли вона щось натхненно говорить, у це вірить і сама. І це багатьох зачаровує. …У геніальному акторстві[2], а також у відсутності стабільних системних ідеологічних принципів — одна з головних причин політичної живучости Тимошенко. Уклавши нерівноправний договір на кшталт горезвісної газової угоди, вона тут же, вдягнувши вишиванку, покладе квіти до могили Лесі Українки або зробить грізний жест у бік тих, хто прагне надати російській мові статус державної» (В.Лєсной. — «День», № 8, 2010 р.).

«Слово «хуцпа» походить з ідиш, але вже давно увійшло в усі європейські мови. Воно означає верх цинізму й нахабства, що паралізує опонента, — те «наднахабство», яке було головним більшовицьким прийомом у політичній боротьбі. Як казав Ленін, «действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью». …Тимошенко —геніальна хуцпістка. Просто суперова. І на коротку дистанцію це практично завжди спрацьовує» (О.Забужко. — «Народне слово», № 28–29, 2010 р.). Хуцпізмом пройнято, наприклад, низку пропагандистських кампаній Тимошенко проти Ющенка з категорії «корупційні схеми» («куми», «оточення» і т.п.). Вони зробили свою руйнівну справу, хоча всі державні діячі, з Тимошенко включно, у своїй діяльності завжди опираються на команду соратників, хоча ніякими фактами корупційну суть їх не було підтверджено. Справжню ціну цих звинувачень віддзеркалює порівняння, наприклад, із нинішнім нашестям колосальної маси «донецьких».

«…Блискуча міська школярка, на якій і трималася та гіпнотична філософія популізму, з якої нічого не виросло. Лиш будяки та кропива…» (Є.Сверстюк. — «День», 2–3 липня 2010 р.).

«Юля — гробар майданних ідеалів і надій», вона — «…кремлівський проект, зозуля, яка виштовхує з «помаранчевого» гнізда проукраїнських політиків…» (М. Сидельников. — «День», 18–19 червня 2010 р.).

«Антигерой року — Ю. Тимошенко. Український політикум поволі позбавляється від неї. Без зловтіхи скажу, що цілком заслужено. Надто довго Тимошенко функціонувала як живий архетип цинізму та сліпого популізму» (О. Дроздов. — День, 29 грудня 2010 р.).

Притаманний Тимошенко авантюризм несумісний зі здатністю стратегічного мислення. Згаданий вище катастрофічний брак здатности стратегічного мислення в Ю.Тимошенко відзначали також Б.Нємцов, С. Хмара та ін., «відсутність політичної інтуїції» у неї відзначає А.Стріляний («Україна молода». — 28.10.2009 р.). Дуже достовірне пояснення цього феномена дав Л.Іваненко, і воно полягає у відомому факті, що з управлінням системами високої складности здатні впоратися далеко не всі люди, а бути хорошим пропагандистом зовсім не означає мати здібність до управління такими системами та вміння стратегічного прогнозування. Тому «пані Юлія, навіть з ноутбуком на колінах, професійно не здатна керувати великими системами, державою зокрема. Їй підвладні лише проблеми масштабу малого чи середнього бізнесу. А далі її пускати небезпечно. Газовий контракт із Росією зими 2009 року — блискучий тому доказ» (Л.Іваненко. — «День», 12–13 листопада 2010 р.).

Ю.Тимошенко продемонструвала також брак здатности вчитися на своїх помилках. Потерпівши кілька разів фіаско внаслідок обрання курсу на знищення союзників (наприклад, вибори, що завершилися створенням коаліції Мороз-Янукович та втратою посади прем’єр-міністра), вона при повторному приході до влади знову почала здійснювати цей згубний курс. Пізніше була ще «жовта картка» — БЮТ не зміг виграти навіть на виборах мера Києва. Але з усіх цих фактів Тимошенко відповідних висновків так і не зробила.

Можна погодитися з Тимошенко в тому, що Ющенко заважав їй. Він, справді, заважав їй вести державу небезпечним шляхом авантюр, дешевого популізму, заважав їй здавати національні інтереси України зовнішнім ворогам заради задоволення особистих амбіцій. Але, зв’язаний по руках і ногах конституційною реформою 2004 р., Ющенко міг лише критикувати певні дії Тимошенко, і тільки в деяких випадках користуватися правом вето, яке Тимошенко здебільшого долала в коаліції з комуністами та регіоналами.

А Тимошенко заважала Ющенкові здійснити те, що зробили східноєвропейські держави колишнього так званого соціалістичного табору (Прибалтійські республіки, Польща, Словаччина, Чехія та ін.), — вирватися з обіймів колоніальної Росії, стати Україні справді вільною і незалежною, а українському народові — стати господарем у своєму домі. Для цього вона мала значно більше повноважень і засобів, ніж Ющенко, — законодавство (як лідер парламентської коаліції), фінанси, виконавчу гілку влади тощо.

Де-факто Ю. Тимошенко під машкарою палкого патріота в 2005–2009 рр. реалізувала проект спецслужб сусідньої держави, спрямований на розвал національно-демократичної частини суспільства із середини з метою повернути Україну в імперію, і в рамки такого пояснення подій усі наведені вище факти вписуються без суперечностей. Слід також визнати, що вона виконала це руйнівне завдання блискуче — проукраїнський табір останні п’ять років був паралізований внутрішніми незгодами, результати Помаранчевої революції зведені нанівець, а вся Україна не виходила з кризи. А от чи виконувала вона це завдання свідомо, а чи нею вправно маніпулювали, використовуючи її амбіції, вже не має значення — важливий результат.

Справжнє значення ролі Тимошенко в подіях 2005–2009 рр. наочно віддзеркалює порівняння України та Грузії. В обох державах до влади в цей період прийшли лідери-патріоти — відповідно Ющенко і Саакашвілі — до речі, друзі й однодумці. Проти обох московські спецслужби розгорнули шалену підривну діяльність, а кремлівські керівники заявили, що не буде добросусідських відносин України та Грузії з Росією, поки при владі в них будуть Ющенко і Саакашвілі. Це при тому, що ні Ющенко, ні Саакашвілі не претендували на розміщення своїх військових баз у Росії, не вказували росіянам, хто в них повинен бути президентом, яка у них повинна бути державна мова, чи може Росія вступати до НАТО. Але на цьому аналогія подій в Україні та Грузії закінчується. Коли російські війська напали на Грузію, а кремлівські вожді відкрито проголосили гасло «Саакашвілі — політичний труп», грузинська опозиція (Н.Бурджанадзе та ін.) об’єдналась навколо Саакашвілі проти зовнішнього ворога. На відміну від України, у Грузії не знайшлося діячів, які боролись би проти свого президента в союзі із загарбником. Маємо і результати — Грузія із Саакашвілі за рівнем життя громадян досягла вражаючих успіхів і вже обігнала Росію. А от Україна, копіюючи політичну систему Росії всупереч курсу Ющенка, за рівнем добробуту громадян скотилася на одне з останніх місць у Європі.

Очевидною є також відповідь на запитання: чому Ющенко не зміг вирватися із прокрустового ложа бездарної Конституційної реформи 2004 р., як тепер — Янукович. Ющенко подав проект нової Конституції, але від старої не звільнився, тому що, на відміну від Януковича, він одержав у соратники БЮТ із Ю.Тимошенко на чолі.

Пані Тимошенко вже протягом тривалого часу демонструвала безпринципність у політичній діяльності, готовність заради особистих амбіцій здавати національні інтереси, у внутрішньополітичній боротьбі користуватися послугами заклятих українофобів — російських шовіністів та їхньої п’ятої колони в Україні. Поєднання цих рис зі здатністю талановитого актора, пропагандиста й агітатора робить Ю. Тимошенко особливо небезпечною.

Тож тепер, коли Тимошенко знову претендує на роль лідера опозиції, є всі підстави сказати: це вкрай небезпечно! На жаль, щодо національно-демократичних сил вона може розглядатися лише як ситуативний союзник, який, однак у будь-який момент може «кинути» свого партнера.

А коли тепер пані Юлію знову викликають до прокуратури та заводять на неї кримінальну справу, то, з одного боку, їй і всьому суспільству можна щиро поспівчувати, бо політичний підтекст цих переслідувань очевидний — з усіма наслідками й загрозами від цього. З іншого боку, саме такий результат є цілком логічним і закономірним наслідком її власної діяльности. Адже завданням «номер один» для неї всі роки з часу Помаранчевої революції було будь-якою ціною повалити Президента Ющенка. Своєї омріяної мети вона, нарешті, досягла, тож тепер маємо те, «за що боролись…».

На завершення слід зазначити, що в цій статті, аби уникнути недоліків, характерних для маси тенденційних публікацій на цю тему, автор керувався такими принципами:

— аналізувалися лише загальновідомі події та факти, що не викликають сумніву;

— усе пізнається в порівнянні — оцінка дій певного діяча має здійснюватися у порівнянні з відповідними діями інших діячів;

— державних діячів потрібно оцінювати насамперед за широкою сукупністю їхніх дій у справах державної ваги.

З цих принципів і випливає ставлення до недоліків і помилок у діяльності В.Ющенка та Ю.Тимошенко. Вище було розглянуто основні широковідомі звинувачення на адресу Ющенка щодо недоліків у справах державної ваги (відсутність реформ, розгул корупції і т.п.), і аргументовано доведено, що ці звинувачення є сфальсифікованими з метою обілити справжніх винуватців і безпідставними, бо Конституційною реформою 2004 р. усі повноваження на здійснення відповідних реформ були передані Верховній Раді. Деякі інші відомі претензії — наприклад, щодо нагородження окремих осіб або те, що Ющенко колись не прийняв Яворівського і т.п., можливо, й справедливі, але тут вони не розглядалися, як такі, що в принципі не повинні ставитися нарівні із першорядними справами державної ваги.

Те ж ставлення — і до Ю.Тимошенко, претензії другорядного значення до неї тут не розглядалися.

Жоден державний діяч не застрахований від помилок, але для об’єктивного аналізу їх треба відмежуватися від маси явного фальсифікату.

”Українське Слово“, 15 квітня 2011

[1] Чергова вигадка політтехнологів. Віктор Ющенко не сварився з прем'єркою — він вимушено реагував на дії кабміну й парламенту, несумісні з національними інтересами й конституцією України. Та й самої "помаранчевої команди" вже не стало щонайпізніше з осені 2005 року (див. Дмитро Чобіт. Фарисеї, або неоголошена війна Україні
 
[2] Гадаю, значення "геніального акторства" аферистки дещо перебільшене. Чомусь рідко згадують "геніальну режисуру" дискредитації Президента й України, зокрема, роль "кордибалету" — величезної армії підбріхувачів у ЗМІ, інтернеті і в побуті, зокрема, й т.зв. "патріотичного" фігового прикриття БЮТ (Дмитро Чобіт. Макуха або Штрихи до політичного портрета «Блоку Юлії Тимошенко» http://farysei.narod.ru/makuha/)
 
Varnak


Велика рідня. Зміст     Тарас Шевченко. Пророк     Дмитро Чобіт. Фарисеї     Хто є хто в українській політиці     Заява Президента України від 03.09.2008 щодо ситуації у Верховній Раді     Євген Сверстюк. Чорний вересень...     Ольга Бабій. Нам своє робить     Юрій Бадзьо. Бойові генерали, сивоусі парубки і троянська кобила   Вибори Президента України 2010. Агонія нації?     Василь Быков. Маленький красный цветочек     Віктор Ющенко. Недержавні таємниці     Олег Чорногуз. Орда в наступі     Дмитро Донцов. Рік 1918     Дмитро Дорошенко. Нарис історії України     Олег Ольжич. Дух руїни

Hosted by hostinger