Правда історії спростовує фальсифікат

Бесіда перша. Про авантюрну мрію московського імперіалізму: «удєржать Україну в тєлє Росії»

Світлина О. Вакуленка Як пошанувати людину, якій зозуля накувала ще тільки півсотні літ, але за плечима якої вже добрий лантух справ: більших і менших, але таких же важливих, як і приємних? Нагадати їй, що учительська родина зі Слобожанщини (край героїки Петра Калнишевського!) виховала в ній совісність та працелюбність, тому і школу закінчено із золотою медаллю, і Чернівецький державний педагогічний університет імени Юрія Федьковича — з відзнакою? Нагадати цій людині, що вона — доктор історичних наук, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, професор, ректор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імени Григорія Сковороди? Що у творчому доробку вченого й організатора освіти — понад 300 наукових і науково-публіцистичних праць, що стосуються найболючіших для українського розуму і українського серця тем-проблем, ще донедавна брутально спотворених фальсифікатом, перебреханих або зовсім замовчаних?
 

Так, це справді мова про Віктора Петровича Коцура. Це у нього міні-ювілей. Отож письменник Іван Шпиталь, на пошанування іменинника, запросив його до бесіди, щоб дізнатися, якої думки сучасний історик про досить пекучі моменти нашої історії, і давнішої, і сьогодення.

Іван Шпиталь (далі — І. Ш.). Вікторе Петровичу, і я, і Ви, як педагог, у своєму вихованцеві, молодому спеціалістові, який закінчує університет, хочемо бачити особистість із гармонійним поєднанням у ній найсучасніших знань та сукупности високоморальних чеснот — словом, громадянина України.

Віктор Коцур (даліВ. К.). Але ж не забуваймо: найсучасніші знання базуються на точних науках — математиці й фізиці, які є основою програмування, комп’ютерних, інноваційних технологій. На математиці, математичних моделях та програмах, тримається вся теперішня ринкова економіка. Тим часом викликає тривогу різке зниження рівня підготовки учнів із точних наук, математичних дисциплін. Якщо й далі так буде, то це може призвести до великого дефіциту таких спеціалістів, як учителі математики та фізики.

І. Ш.: Це, справді, так. Зниження інтересу учнівства до математики, фізики, кібернетики непокоїть. Але не меншу тривогу викликає і стан національно-патріотичного виховання. Виховна нива заростає чортополохом не властивих українцям морально-етичних ненормальностей. Україна надто спокуслива у своїх географічних широтах і довготах, своєю геополітичною унікальністю. Не одне хиже око позирає на неї і з близького, і з віддаленого зарубіжжя. Багато хто облизується, осягаючи заздрісним оком потенційного загарбника наші чорноземи, багатющі надра — словом, нашу святу земельку. Патріотизм — єдиний надійний щит і меч проти подібних зазіхальників.

В. К.: За цих умов обурює позиція деяких політиків, які «доброзичливо» радять українцям зніматися з насиджених місць і вирушати світ за очі в пошуках кращої долі. Це не просто недобрі поради — це орієнтація українця на статус людини-перекотиполя, яка живе під гаслом: «гдє харашо — там родіна». В Україні також немалий прошарок «вічних опозиціонерів», налаштованих однозначно негативно щодо Української Незалежности. Упродовж усіх вісімнадцяти років нашої Державної Свободи ці «п’ятиколонники», споживаючи український хліб і українські блага, паплюжать імідж нашої держави, підбурюють до непокори людей, орієнтуючи їх на реставрацію колишнього СРСР. Тут уже очевидна пряма загроза нашій державній безпеці. Отож, перед загрозою зовнішнього вторгнення та внутрішнього розшматування України на регіональне шмаття, на квазі-держави, амебоподібні, не керовані з центру обласні утворення немає потреби вищої, аніж плекання паростків, утвердження, скажу так, підігрівання національної свідомости. Опрацьовуючи стратегічну програму національно-патріотичного виховання учнівства і студентства, необхідно найголовнішу увагу зосередити на тих її розділах, що стосуються виховання у молодих громадян почуття безмежної синівської відданости Україні, вірності рідній землі за будь-яких умов та обставин! Треба засудити практику світових мандрів у пошуках м’якшого хліба та більших заробітків. Не можна виправдати дії науковців і спеціалістів, які мотивують свої виїзди за кордони тим, що їм, мовляв, на батьківщині «не створено належних умов». Винахідницька діяльність багатьох славетних українських учених свідчить, що вони не вичікували «кращих часів», а залишалися з Україною, з її проблемами і в найлютіші для неї часи, самовіддано працювали за найнесприятливіших умов і вславили свою націю здобутками світового рівня. Згадаймо, до прикладу, родину Патонів. Батько, Євген Оскарович, із синами Борисом та Володимиром, тоді ще юнаками, працювали під час війни з гітлеризмом у глибокому тилу. Не маючи ні коштів, ні відповідних технічних засобів, вони буквально на смітниках розшукували потрібні їм верстати та інші речі, обладнували сяку-таку лабораторію, і, зрештою, було винайдено всесвітньо відомий «патонівський шов» — електрозварювання броні. Це дозволило в учетверо-вп’ятеро збільшити виробництво й ремонт танків та самохідно-артилерійських установок — словом, бронетехніки, без якої перемога над фашизмом була б немислимою. Це приклад науково-технічного подвижництва!

І. Ш.: А з морального боку — приклад синівської незрадливости рідній землі за будь-яких умов!

В. К.: Я заговорив про потребу «підігрівання» національної свідомости. Це фактично порада росіянам їхнього філософа й історика Георгія Федотова (1886-1951).Пригадаймо, він писав (цитую по пам’яті): «Проблема України надто складна, щоб про неї можна було говорити більше, аніж натяком. Але від неї залежить саме буття Росії. Завдання наше тут формулюється так: не тільки утримати Україну в тілі Росії, а й вмістити українську культуру в російську культуру. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі: народженні нової національної свідомости, по суті, нової нації. Вона ще не народилася остаточно, долі її ще не визначено, убити її неможливо, але треба працювати над тим, щоб українська національна свідомість утверджувала себе як російська національна свідомість». Зверніть увагу: на переконання Георгія Федотова, без України саме існування (буття) Росії неможливе! Навіть статтю свою він назвав: «Чи існуватиме Росія?». І ще зверніть увагу: для росіян процес народження національної свідомости українців «чрезвычайно опасен» (надзвичайно небезпечний). Свою ж національну свідомість він радить дбайливо «растить», «беречь» і навіть «возгревать» (підігрівати).

І. Ш.: І це не єдина порада росіянам, як «удержать Украину в теле России».

В. К.: Так! Микола Бердяєв — постать також видатна серед філософів та істориків — висловлювався щодо «півдня Росії», тобто України, не менш відверто. Він (цитую також по пам’яті) писав: «Ніякої великоруської культури немає, як немає культури малоруської, є тільки єдина російська культура, з’єднана великою російською мовою, яка не є мова великоруська. Немає великоруської історії, є лише російська історія. Утворення північної великоруської держави і великоруської культури було б завершенням розпаду Росії. Хай краще існує стражденна, хвора і необлаштована Росія, ніж упорядковані самовдоволені штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей, яким заманулося стати самостійними цілими… Колонізація окраїн, яка відбувалася протягом усієї російської історії, не була злісним непорозумінням, це був внутрішньо виправданий і необхідний процес втілення російської ідеї в світі. Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке і злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств. Не можна також не бачити страшної зради і страшного злочину в руйнуванні усього духу російської історії, який здійснює ідею Росії». Це — за працею Миколи Бердяєва «Духовні основи російської революції».

І. Ш.: Отже, національна ідея Росії сьогоденної, як і три століття тому, — «держать і нє пущать»! Ідея великоімперська: без України Росія немислима!

В. К.: І на утвердження цієї ідеї нині, як і раніше, працює вся ідеологічна потуга: уся незліченна масмедійна рать у Росії і в Україні, всі засоби промивання мозку та формування громадської думки в імперських параметрах. І що характерно: ідеологічні генератори, включені на повну потужність, за порадою Федотових і Бердяєвих, невпинно й надпосилено власну національну свідомість «возгрєвают», а національну свідомість українця всіляко гальмують, висушують, заморожують — іншими словами, українську ідентичність вирубують під самісінький корінь! Для утвердження ідеї великодержавництва (у межах колишнього СРСР) наші добрі сусіди залучають ідеологічні стереотипи як Росії білоцарської та комуно-більшовицької, так і теперішньої демократичної, якщо її можна так назвати.

Адже абстрактного патріотизму не буває. Тому вславляється кожен державний, політичний, військовий, громадський діяч, який свого часу прилучився до розширення імперських горизонтів Московської держави. Дуже прикро, що до цього очевидного духовного каліцтва громадян (змалечку!) долучаються не тільки філософія, історія, політологія, а й така делікатна сфера людського духу, як освіта. Нас, українців, московська старшобратія звинувачує у… переписуванні історії, героїзації «ізмєнніков», «пособніков фашістов» тощо. «Нє позволім націоналістам пєрєпісивать історію!» — волають ідеологічні блюстителі Історичної Істини із «ближнього зарубіжжя» та їхні — оце вже справжні! — холуї-пособники малоросійського, даруйте, «виплоду». Самі ж… Як повідомляла преса, у Москві презентували підручник новітньої історії Росії. Урочисто. За участи найвищих посадових осіб. Як стверджують залишкові справді демократичні ЗМІ, багато хто із педагогів онімів від несподіванки. Бо в тому підручникові стверджується, що всі оті голодомори, вигублення десятків мільйонів люду в енкаведистських катівнях та ґулаґах — то лише другорядні, побічні наслідки цілком позитивного — увага: цитую! — «прагнення Сталіна забезпечити максимальну ефективність управлінського апарату»!! Один із авторів підручника для дев’ятого класу — якийсь Павло Данилін, відповідаючи на зауваження щодо явної тенденційности такого підручника, як патріот новітньої імперії, цинічно заявив: «Ви будете вчити дітей за тими підручниками, які ми вам дамо, так, як це потрібно Росії. Від скверни будемо очищуватися! І якщо не вийде, то очистимось у насильницький спосіб».

І. Ш.: Ну, що тут скажеш? Якщо по-людському, то російському учнівству та студентству просто не позаздриш. Бідна, бідна педагогіка, яку «внєдряют» «насильницьким способом»!

В. К.: «Педагогіка», що й казати, далекоприцільна. І що вражає: вона дає свої небезпечні плоди. Демонізм сталінщини, з подачі «червоної професури», паралізує дитячі душі з дитячого садка, потім у школі загальноосвітній, потім у вищій школі. Незважаючи на зусилля викривачів сталінізму, залишкові соратники Сталіна («заплєчних дєл мастєра») та спадкоємці його «слави» реанімують політичний труп «вождя всіх народів» і з гордістю пишуть, що «їхні внуки і правнуки співають хвалу Сталіну, створюють про нього вірші, пишуть книги, малюють картини, виставляють ікони в церквах…». «Відбувається непояснюване диво. Сталін і надалі є кумиром російської історії, неперевершеним вождем, найвеличнішим охоронцем усіх віків і народів»… На московському небі «чарівним сяйвом виблискує Полярна Зірка, мов діамант на сталінському Ордені Перемоги». Це я процитував дещицю з панегіричної творчости неосталіністів, опублікованої в газетці «На русском рубеже» у травні 2009 року.

І. Ш.: Словом, «Піснею про Сталіна починаєм день»?

В. К.: Починаємо піснею, а продовжуємо й закінчуємо політичною анафемою на адресу всіх, хто «нє с намі», хто і рішуче, і навіть спроквола заперечує сталінську та жуковську полководчу геніальність і ставить і генералісимусу, й маршалові в тяжку провину десятки мільйонів невиправданих людських жертв, ціною яких оплачено перемогу над фашизмом; хто урівнює злочинний сталінський режим із гітлеризмом. Особливо запеклі зіткнення неосталіністів та викривачів сталінізму бачимо на ідеологічних редутах довкола питання про народовигублення. Реаніматори сталінщини поспіхом продукують «наукові праці», у яких силкуються утвердити в свідомості співвітчизників думку про те, що депортації десятків народів із їхніх споконвічних етнічних земель «в той жорстокий час були вимушеним заходом». Ні, ні, не злочинним свавіллям сталінського режиму, а «справєдлівим возмєздієм» за «сотруднічєство с фашізмом»! Стосовно масових репресій, то блюстителі сталінської цноти витворили найновішу версію, згідно з якою «в особі розстріляних радянське керівництво бачило велетенську зграю окозамилювачів і фахівців із розкрадання державних коштів». «Змова проти Сталіна дійсно існувала, просто вождь устиг завдати удар першим». При цьому адепти «вождя» силкуються виправдати широкомасштабну лютість його «масовим зрадництвом».

І. Ш.: Ми про все це говоримо тільки тому, що подібним звинуваченням нема кінця-краю й на адресу українців! Великоімперська ідеологія від часів білоцарських і по сьогодні вбачала і вбачає в українцеві потенційного «ізмєнніка», «вора-каторжніка», «мазєпінца, пєтлюровца, бандєровца». Щоб виправдати своє зазіхання на Україну, з демагогічною впертістю приписують і нам, українцям, «пособнічєство фашістам».

В. К.: Нинішньому й майбутньому поколінням українців треба дати чіткі оцінки тих трагічних подій, які випали на долю України у часи її поневірянь «під московським караулом», в лабетах режимів царів і генеральних секретарів. Нам просто необхідно правдиво писати свою історію, реабілітуючи історичну справедливість, як, між іншим, те роблять історики всіх країн — колишніх республік СРСР.

І. Ш.: Тільки ж до них з боку сьогоднішньої Росії ніяких претензій! Переписують свою історію білоруси, і роблять це не менш, а подекуди і значно активніше, аніж українці. З’ясувалося, що братній білоруський народ воював разом із поляками проти Московії в часи Смути. Як повідомлялося в пресі (газета «День»), білоруські газети з гордістю писали про те, що Іван Сусанін завів у непрохідні хащі не поляків, а білорусів, яких тоді називали литвинами. Саме білоруський загін тоді, узимку 1612–1613 років, хотів знайти й полонити першого російського царя Михайла Романова, який у тих хащах ховався.

В. К.: Таких прикладів — хоч греблю гати. Але Москва-Кремль не виказує свого «праведного гніву» ні на адресу білорусів, ні на адресу, скажімо, монголів, які виявляють свій, місцевий національний підхід в оцінках ролі в історії Чингизхана та Батия. Активно переписують підручники в антимосковському дусі в Таджикистані, Узбекистані, Казахстані, не кажучи вже про прагнення країн Балтії відновити Правду Історії. Правди Історії жадають усі народи, які зазнали тяжких ударів, що були наслідком зговору двох світових диктаторів — Сталіна та Гітлера.

Маю на увазі документи 70-річної давности, про які, на жаль, наче всі забули: і Європа, і ми. Це радянсько-німецький договір про ненапад, підписаний 23 серпня 1939 року в Москві наркомом закордонних справ і номінальним головою радянського уряду Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. До пакту Молотова — Ріббентропа додавалися секретні протоколи, якими обумовлювалися поділ Європи та тісна співпраця у війні проти демократичних держав світу. Зверніть увагу: співпраця сталінізму з фашизмом! Згаданий пакт був підступним ударом ножа прямісінько в спину польському народові; він, як визнавали навіть прорадянські «Известия» від 28 грудня 1989 року, приніс «невимовні страждання народам Литви, Естонії, Латвії, катівництво над ними сатрапів сталінізму — Жданова, Деканозова, Вишинського». «Водночас договір дезорганізовував сили, які виступали супроти війни і фашизму, посіяв ілюзії, що поглибили для нашого народу наслідки гітлерівської агресії».


Бесіда друга. Про братання та лобизання берлінських коричневих із кремлівськими червоно-коричневими. Хто і якою мірою співпрацював із фашизмом

І. Ш.: А взагалі дружба Москви з фашистами почалася не 23 серпня 1939 року, а ще раніше. Згадаймо: договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між СРСР та Італією було підписано ще 2 вересня 1933 року. У його преамбулі сторони констатували «неперервність дружніх відносин, що з’єднують обидві країни». От уже справді полюбовні залицяння — диктатури більшовицької з диктатурою фашистською! Командний склад Червоної Армії проходив вишкіл у фашистській Італії, як і у військах Японії, яка з усіх пропагандистських перелазів обгавкувалася, даруйте, як «постійний і непримиренний ворог першої в світі соціалістичної держави».

В. К.: Хто співпрацював із фашизмом З’ясовуючи питання, хто і якою мірою співпрацював із фашизмом, не можна обминути підписання 19 серпня 1939 року економічної угоди між СРСР та Німеччиною — угоди, яка стала основою для колосальних за обсягом радянських поставок сировини й продовольства до Німеччини, що дало можливість нацистам уникнути негативних наслідків британської морської блокади. Іншими словами, і підписання економічної угоди як передумови угоди політичної, і передача Німеччині радянського проекту Пакту про ненапад та поділ Східної Європи, і запрошення Ріббентропа до Москви — усі ці радянські ініціативи є кроками Кремля назустріч фашизмові! Того ж дня, 19 серпня 1939 року, відбулося й засідання політбюро ЦК ВКП(б). Одверто цинічною була на цьому засіданні промова Сталіна: «…В мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни… Ми мусимо прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включно з українською Галіцією. Німеччина надає нам повну свободу дій у прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СРСР. Вона готова поступитися нам як зоною впливу Румунією, Болгарією й Угорщиною… Дотримуючись позиції нейтралітету і очікуючи свого часу, СРСР допомагатиме нинішній Німеччині, постачаючи її сировиною і продовольчими товарами».

І. Ш.: Неважко здогадатися, що першою постачальницею цього народного добра була Україна?

В. К.:  СРСР допомагатиме Німеччині сировиною і продовольчими товарами Так. Вона ж і зазнала від гітлерівської Німеччини, якій нарощувала військові біцепси, найтяжчих ударів. Трагедія України виявилася найтяжчою серед усіх інших трагедій другого світового побоїща. Радянські історики практично не посилалися на матеріали, скажімо, Нюрнберзького процесу над гітлерівськими військовими злочинцями. На матеріали, у яких засвідчено, зокрема, втрати мирного населення в окупованих німцями тодішніх радянських республіках. Отож мало хто знає, яким тяжким горем обернулося для українців «тєсноє сотруднічєство» Москви з Берліном. Статистика тут така: якщо в окупованих областях Росії фашисти знищили 1 мільйон 793 тисячі чоловік, у Білорусії — 2 мільйони 198 тисяч, в Латвії — 644 тисячі, в Литві — 666 тисяч, в Естонії — 125 тисяч, в Молдові — 64 тисячі, то в Україні втрати мирного населення під час окупації досягли 4 мільйонів 497 тисяч чоловік!!!

І. Ш.: Вікторе Петровичу, Ви, як історик, певно, обізнані й з іншими джерелами, які засвідчують антинародний, антигуманний, а точніше кажучи, злочинний зговір та співпрацю проти людства, яке було втягнуте у Другу світову війну, фашизму кремлівського із фашизмом берлінським?

В. К.: У цьому плані надзвичайно цінні відомості зафіксував міністр гітлерівської пропаганди Геббельс. Із німецькою пунктуальністю він занотовував у свій щоденник найважливіші кроки, що їх робили німецька і радянська сторони для зміцнення свого співробітництва. Ось як кремлівські стратеги доглядали, вигодовували та викохували фашистських людоловів.

«22 жовтня 1939 р. (неділя). В інспірованій Сталіним статті, вміщеній в “Известиях”, Анкара ставиться на місце і ще раз цілком чітко підкреслюється німецько-радянська дружба. Для нас — надзвичайно цінне.

27 жовтня 1939 р. (п’ятниця). У Берлін для торгових переговорів прибула російська делегація. У Москві ми уклали договір про поставку нам 1 мільйона тонн фуражної пшениці. Це великий людський, а також діловий успіх.

11 листопада 1939 р. (субота). Російська армія великої цінності поки що не має. Погано керована і ще гірше оснащена та озброєна.

Німецько-радянська коаліція 14 березня 1940 р. (четвер). Сталін для росіян — батечко. А те, що він, як дбайливий садівник, вирізає гілки, що дуже розрослися, тобто ліквідує генералів та журналістів, це закладено у самій суті більшовизму. Досі ми мали з цього тільки вигоду. Фюрер бачив Сталіна в одному кінофільмі, і той одразу став йому симпатичним. Тоді, власне, й почалася німецько-радянська коаліція.

1 червня 1940 р. (субота). Сталін твердо залишається з нами…

27 липня 1940 р. (субота). Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує зусиль, аби нам сподобатися. У нього, певно, досить причин для цього.

9 серпня 1940 р. (п’ятниця). Ми говоримо з фюрером про прибалтійські держави, у яких росіяни встановлюють свою терористичну диктатуру. Але нам не треба проявляти до них співчуття, а без інтелігенції вони для нас менш небезпечні.

29 березня 1941 р. (субота). Україна — чудова житниця. А опинимося там — зможемо витримати ще довго.

Росія і Німеччина йтимуть разом до однієї мети 14 квітня 1941 р. (понеділок). Сталін обнімає німецького посла і при цьому заявляє: Росія і Німеччина йтимуть разом до однієї мети. Це пречудово, і в нинішній момент має бути вміло використано нами. Як добре володіти силою!

6 червня 1941 р. (п’ятниця). Вчора: повідомлення із Москви. В ньому — частково паралізуюча поміркованість долі, частково спроба нав’язування своєї дружби… Увесь світ говорить, що укладення військового пакту Берлін — Москва відбудеться незабаром. Ото здивується, дізнавшись, що з того вийде!

7 червня 1941 р. (субота). Чутки про майбутній напад на Україну зовсім не безпідставні.

8 червня 1941 р. (неділя). Одержав програми територіального розчленування (Росії). Про азіатську частину (Росії) не йдеться. А про європейську ми подбаємо.

14 червня 1941 р. (субота). Росіяни зосереджують свої війська саме так, як ми тільки можемо того бажати: густомасовано, а це — легка здобич у вигляді військовополонених. Москва дала офіційне спростування у радянській пресі: наші перекидання військ, мовляв, служать іншим цілям. У всякому разі Москва агресії ніяк не протидіє. Пречудово!

16 червня 1941 р. (понеділок). Добре, що погода була досить несприятливою, і врожай в Україні ще не виспів. Таким чином, ми можемо сподіватися одержати його більшу частину. Це буде масований напад щонайбільшого масштабу. Мабуть, найпотужніший із усіх, що їх бачила будь-коли історія… Росіяни зосередили свої війська на кордоні, для нас це — найкраще з усього, що могло статися. Коли б вони були розосереджені чимдалі, всередині країни, вони являли б собою значно більшу небезпеку… Бойову силу росіян я оцінюю дуже низько, ще нижче її оцінює фюрер».

Далі — день за днем з німецькою скрупульозністю Геббельс занотовував цифри і факти, такі радісно-тріумфальні для німців і такі щемливі й печальні для нас. Це арифметика нашого бою, наших фізичних втрат і моральних страждань, які не вщухнуть ніколи.

«23 червня 1941 р. (понеділок). Наш повітряний напад починається у найграндіознішому стилі. 900 пікіруючих бомбардувальників та 200 винищувачів. Воєнні дії почалися по всьому фронту протяжністю 3000 км… Їхня авіація одразу ж зазнала жахливих втрат: 290 збитих літаків, 200 розбитих на землі, 200 пошкоджено… На цю годину знищено 1000 російських літаків.

25 червня 1941 р. (середа). Вчора: на сході за два перших дні знищено 2585 російських літаків порівняно із 51 у нас. Наземні операції також ідуть добре.

30 червня 1941 р. (понеділок). На схід від Білостока оточені дві червоні армії. Росіяни втратили 2233 танки та 4107 літаків. Ось про які речі було повідомлено народу».

І. Ш.: Щоденникові записи першого гітлерівського пропагандиста, як бачимо, заслуговують на широке цитування. Історична цінність та нинішня актуальність їх очевидні. Сьогочасне суспільство, якому і ззовні, і зсередини промосковськими підспівувачами нав’язується думка про СРСР як «оплот мира», а не одного з двох злочинних співучасників розв’язання Другої світової війни, а про Сталіна і його маршалів та генералів — як про геніальних стратегів і тактиків, — про все це суспільство мусить знати всю повноту історичної правди! Міркування Геббельса були б цілковитою брехнею, якби не були невдовзі, а потім і згодом, підтверджені всім ходом німецько-радянської війни.

В. К.: Справді, тяжкі поразки на фронтах, страхітливі руйнування наших міст і сіл, трагедії десятків мільйонів людських доль були підтвердженням бездарности і вождя, і його залишених «кінних» маршалів, адже воєначальників, орієнтованих на найсучасніші технічні засоби ведення війни, Сталін, справді, повистригав, як садівник гілля, що порозросталося! Це спричинилося до страхітливих масштабів наших поразок у війні. Найбільша з них — у нашому стражденному Середньому Подніпров’ї (Південно-Східний напрямок), де тільки в полон потрапило шість (!) армій, тобто 650 тисяч солдатів і офіцерів (за радянськими даними), а за даними німецьких мемуаристів — 2 мільйони чоловік!! Мільйонні рахунки, ба навіть десятки мільйонів, у тій війні, як і в довоєнні часи жертв голодоморів та репресій, — то звична арифметика епохи кремлівських вождів — Леніна і Сталіна. Вони гралися мільйонами людських життів, як діти піском… Прикметно, що на противагу орієнтації найвищих державних осіб нинішньої Росії, роздратованих «гєроізацієй фашістскіх пособніков в Украінє», у самій Росії є також тверезі голови, схильні до об’єктивного аналізу подій та дійових осіб «нашєй общєй історіі». Приміром, «Новая газета» до 60-річчя Берлінської операції вмістила дві сторінки документальних свідчень, які раніше не публікувалися у відкритій пресі. Вони істотно відрізняються від ідеологічно підфарбованих «звітів» про взяття Берліна радянськими військами. Виявляється, відповідно до директиви Ставки Верховного Головнокомандування, Берлінську наступальну операцію планувалося розпочати 16 квітня 1945 року і «нє позднєє двєнадцатого — пятнадцатого дня операціі овладєть столицєй гєрманского рейха». На першу сторінку видання винесено слова з наказу маршала Жукова (анонс): «Наши войска должны быть в Берлине первыми» (тут і далі подаємо у перекладі з рос. — Ред.). Редакція додала: «Скільки життів вартувала одна ця фраза». Аршинними буквами подано і загальний заголовок розвороту «Наші війська мають бути у Берліні першими». Підкреслено, що це — одна «із найграндіозніших битв Другої світової війни». Вміщені матеріали раніше не публікувалися «в такому обсязі і в такому конценрованому вигляді». Вони подані без коментарів. 20 квітня о 21.50 танкові армії Катукова і Богданова одержали наказ Жукова: виконати «історичну місію». Належало «послати від кожного корпуса по одній кращій бригаді в Берлін із завданням не пізніше 4-ї години ранку 21 квітня будь-якою ціною прорватися на околиці міста і негайно донести для доповіді т. Сталіну і оголошення у пресі.. Особисто попереджаю. Жуков». Ці слова наказу редакція виділила шрифтом великого розміру. Як і таку ремарку: «Жуков кидав танкістів на глибокоешелоновану оборону німців. Сотні машин горіли на передовій». Із тексту: «Танки і самоходки… не були пристосовані до нічної стрільби, часто-густо стріляли наосліп, навмання. Велика скупченість військ в окремих районах призводила до значних втрат особистого складу навіть у частинах і підрозділах других ешелонів. На окремих ділянках бойові порядки фактично переплутались, що дозволяло німцям завдавати нам ущербу навіть безприцільною стрільбою». «Танки допомагали піхоті погано, вони йшли за піхотою. Особисто бачив, як наш танк, переповзаючи через нашу траншею, роздавив чотирьох бійців». Таких свідчень злочинної поспішности («донести для доклада т. Сталину») — безліч.

Ще один штрих до групового портрета кремлівських військово-економічних спонсорів та політичних донорів гітлерівських фашистів. Цитована нами «Новая газета» великим шрифтом виокремлює такий факт: «До кінця війни на території Німеччини було виявлено і обліковано 2 016 480 радянських військовополонених». Радянське політичне керівництво розглядало цих людей не інакше як «прєдатєлєй Родіни», а тому з концентраційних таборів німецьких сотнями ешелонів відправляло прямісінько і без затримки у «рідні» табори — соловецькі, колимські і будь-які інші. Ніхто, звичайно, не з’ясовував обставин, за яких люди потрапляли в полон. А це нерідко не з власної волі, а через бездарні, а чи просто невмілі дії командування, адже кремлівський «дбайливий садівник» рішуче повідтинав «гілки», що дуже розрослися, — маршалів і генералів, десятки тисяч старших командирів було або розстріляно, або заслано до Сибіру. Тож полками часто командували мало не лейтенанти… Кремлівські стратеги не жаліли солдатської крови. Як пише «Новая газета», «у перших ешелонах військ, що наступали, йшли зазвичай штрафні батальйони або підрозділи, укомплектовані наполовину і більше так званим молодим поколінням. Хто ці люди? Здебільшого радянські громадяни призовного віку, звільнені з полону, концтаборів, східні «остарбайтери». Більш як 40 тис. чоловік цієї категорії були направлені на «восполнєніє бойових втрат» 1-го Українського фронту, — доповідав 7 квітня 1945 року в Москву начальник Політичного управління фронту генерал-майор Яшечкін. — Переважну більшість цього поповнення становлять українці і росіяни віком до 35 років. Дехто з бійців і офіцерів, звільнених із німецького полону, мають поранення і урядові нагороди, отримані в боях із німецькими загарбниками до моменту взяття їх у полон німцями... Нове поповнення, — повідомляв далі генерал, — значною мірою засмічене ворожими елементами. У його середовищі виявлено чимало німецьких шпигунів, диверсантів, власівців, осіб, що служили в німецькій армії і установах, одним словом — зрадників Батьківщини». Немало потрапляло в полон, будучи пораненими або хворими. Військова колегія Верховного суду СРСР засуджувала до розстрілу (очного чи заочного) і тих генералів, які воювали проти гітлерівців справді героїчно, відбивалися від ворога до останнього подиху, а потрапивши в полон, не згоджувалися служити німцям нізащо! Так були розстріляні, вже в 1950 році, генерали Качалов, Понедєлін, Кирилов, які свого часу потрапили, було, в полон… Після смерти кремлівського «вождя народів» їх, як і мільйони інших «ворогів народу», було реабілітовано. Тим часом нинішнє керівництво Росії (в особі найвищих посадовців) на державному рівні намагається «протистояти спробам фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни», прагне і далі консервувати колишні (насправді фальсифіковані) підходи до «справедливої оцінки історичних подій у роки Великої Вітчизняної війни». Тобто не переглядати оцінки, які оскверняють пам’ять про десятків мільйонів чесних людей, котрі загинули в енкаведистських катівнях, у гітлерівських і сталінських концтаборах, спалених у печах Майданека й Освенціма, пропалих безвісти на фронтах війни…


Бесіда третя. Західна Україна: за хліб-сіль та за квіти «визволителям» — енкаведистські катівні та масові депортації українців-патріотів у зону вічної мерзлоти. На вічне поселення!!!

І. Ш. Вікторе Петровичу, Ви навели вражаючі факти злочинної співпраці кремлівських верховод із німецькими військовими злочинцями — співпраці, яка обернулась фізичним і моральним виснаженням нашого народу — з одного боку, а з другого — зміцнила військову могутність фашизму гітлерівського зразка. У світлі цих фактів якими ж недолугими видаються нісенітниці московських ідеологічних челядників та їхніх комуно-малоросійських холопів про «сотруднічєство бандєровцєв с фашістамі»!


В. К.
Від рук компартії в Україні загинуло понад 20 млн. чоловік Так, вони не приховують своєї злоби. Багато пишуть про «льготные галушки для гитлеровских пособников». Ми цього не робимо. Ми цього не пишемо. Хоча знаємо, що «льготных щей» нашим добрим північним братам доводиться наварювати куди більші казани, ніж нам — «льготных галушєк». І сьогодні нам колють очі дивізією «Галичина», у якій було всього 11 тисяч вояків. Та й то більшість із них полягла під Бродами. Тим часом росіяни укомплектували 800-ту моторизовану дивізію «Бранденбург», 29-ту і 30-ту гренадерські дивізії СС, штурмбригаду «Бєларусь», «Русский охранный корпус». Додаймо до цього вояків Русской освободительной народной армии та п’ять дивізій «Русской освободительной армии» генерала Власова (включно з 15-м козачим корпусом вермахту, сформованим на базі 1-ї та 2-ї кавалерійських дивізій донських та кубанських козаків). Були й дрібніші з’єднання: 559-та піхотна бригада РОА, навчально-запасна бригада 15-го корпусу РОА, три російські легіони у Франції тощо. Отже, колаборантські сили росіян, які воювали на боці німців, сягали півмільйона! Приховати цю правду вже не вдалося нікому. Що ж до діяльности ОУН і УПА, то вона перебуває в заметах історичного фальсифікату, і дезорієнтація росіян стосовно мети і дій «проклятих бандєровцєв» залишається й понині одним із векторів авантюрної політики Кремля щодо Незалежної України. Малоймовірно, що широкі кола громадян Росії, які нині сприймають національно-визвольний рух у Західній Україні як бандитизм, коли-небудь знатимуть правду про ті героїчні й трагічні роки. Адже окупаційна влада робила все, щоб замести сліди своєї злочинної діяльности. Так, у грудні 1991 року, коли український народ з такою одностайністю підтримав Акт про Незалежність, начальник штабу колишнього Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Україні і Молдові генерал-майор М. Скрипник за згодою керівництва МВС України відправив у центральний архів внутрішніх військ МВС СРСР у Москву 1250 томів документів, що стосувалися діяльности військ НКВД — НКҐБ — МҐБ у західних областях України у 1943–1951 роках. Хто їх тепер і коли поверне в Україну? На жаль, і в Україні обізнаність суспільства щодо масштабів, часової тривалости, впертости протистояння воїнів ОУН і УПА тоталітарному режимові залишається недостатньою. Самі українці порівняно мало знають про велич героїки борців за Українську Волю, за Українську Соборну Державу, як і про страхітливі акції репресивного апарату сталінського тоталітарного режиму. Обидві системи насильства — гітлеризм і сталінізм — однаково люто ненавиділи бандерівців за їхню вірність ідеї Незалежної України. Цікаво порівняти характеристики, що їх в один і той самий час давали протилежні сторони: друзі-вороги зразка 1939 року — фашисти коричневі і фашисти червоні.

Із німецької листівки проти ОУН (червень 1943 р.): «Слухай, український народе! Москва дає накази ОУН! З таємних наказів і листівок, що потрапили нам до рук, видно, що кремлівські жиди перебувають у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна… ОУН і більшовизм — це одне, тому мусять вони бути знищені».

Із звернення Президії Верховної Ради Української РСР (Київ, 12 січня 1944 року): «…Таким чином українсько-німецькі націоналісти хотіли послабити наш народ у боротьбі, роз’єднати наші сили, нацькувати брата на брата. Не дайте їм обдурити себе! Знищуйте цих шахраїв — агентів німецьких загарбників! Українсько-німецькі націоналісти насправді є спільниками Гітлера. Будучи агентами гітлеризму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а український народ — на рабів німецьких баронів і поміщиків. Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Голова Ради народних комісарів УРСР Л. Корнієць, Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов». Хто б подумав, що названа вище трійка — з когорти соратників тих, хто обнімався та лобизався у Кремлі з фашистськими верховодами. Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад та таємних протоколів про переділ Європи «кремлівський вождь» у присутності Ріббентропа та Молотова, піднявши руку з чаркою, виголосив тост і випив за здоров’я Адольфа Гітлера. Промовисте й зізнання тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР генерала В. С. Рясного, який у 1943 році командував 56-тисячним корпусом внутрішніх військ для боротьби з бандерівцями. Згодом він писав: «Оунівці допікали фашистам і червоним, недарма сам Бандера сидів у цей час у гітлерівській тюрмі, а після війни його знайде в Мюнхені з допомогою свого агента Сталін».

І. Ш. Певно ж, не за «пособнічєство фашистам», а за щось протилежне загинули в Освенцімі і брати «колаборанта» Степана Бандери — Олександр (1917–1942) та Василь (1915–1942)?

В. К. Так, переконавшись, що керівництво ОУН не збирається співробітничати з новими господарями, а ставить собі за мету створення Незалежної України, німецьке командування 5 липня 1941 року заарештувало Степана Бандеру та ще кількох авторитетних провідників. Їх вивезли в Берлін для подальших допитів. Сотні борців опинилися в тюрмах та концтаборах. Але репресії не зупинили руху опору патріотів за Україну Самостійну. Тоді 25 листопада 1941 року з’явився документ № 7, яким німецьке командування попередило поліцію безпеки та СД, що Рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті України з метою створення Української Незалежної Держави. А тому всі активісти Руху Бандери повинні бути негайно закатовані й після ґрунтовного допиту таємно розстріляні, як грабіжники.

В 41-му окупант червоний передавав окупантові коричневому грандіозні кладовища Але неперевершеною була, є і залишиться на всі наступні історичні часи жорстокість і свавілля радянських «братів-визволителів». За хліб-сіль та квіти «золотого вересня» 1939 року Західній Україні була віддяка: розгром місцевої компартії, до краю набиті невинним людом енкаведистські тюрми, нечувані й небачені в світі катування активістів, інтелігенції, священнослужителів — українських патріотів, масові репресії та депортації людей у північні та східні райони союз-імперії. При відступі в 41-му окупант червоний передавав окупантові коричневому грандіозні кладовища наспіх закопаних, а то й зовсім не похованих трупів «ворогів народу». Ще страхітливіші масштаби грабунків майна, ґвалтувань, фізичного знищення й морального терору на західноукраїнських землях припадають на 43–50-ті роки. То були роки безперервних примусових виселень, що трактувалися державними чинами як «дополнітєльниє мєри по борьбє с бандітізмом». Печальна арифметика цих депортацій. У 1944 році із західних областей України було виселено 4724 сім’ї у складі 12 762 особи, в 1945-му — 7696 (17 597), в 46-му — 2612 (6350), в 47-му — 26612 (76 586), 48-му — 2632 (8274), 49-му — 6489 (21 672), всього ж — 50 453 сім’ї, або 143 141 особа. За цими цифрами — неймовірні людські страждання, тисячі передчасних смертей, невинна кров, неправда, обмови, наклепи. Втоптана у сибірську вічну мерзлоту людська честь і гідність, осквернена національна гордість. Людей свідомо прирікали на фізичне знищення. Наприклад, заступник наркома СРСР Чернишов 19 листопада 1944 року надіслав до Києва телеграму, в якій сказано, що сім’ї оунівців, яких виселяють, відправляють у необладнаних для зимових перевезень вагонах. Так, у вагонах ешелону № 49339, відправленому з Тернополя, не було ні печей, ні вікон; багато людей застудилося, померло 12 дітей. З Ківерців 8 лютого 1945 р. відправлено ешелон № 48454 — там також були нестерпні умови. Такі ж умови були і в місцях поселення. З цієї причини рівень смертности у спецпоселеннях набагато перевищував рівень народжуваности. Якщо в 1948–1949 роках народилося 897 дітей, то померло 6382 особи.

Партійно-радянські чиновники в Україні, всіляко запобігаючи перед Москвою, не втомлювалися у пошуках ініціатив, спрямованих на максимальне посилення жорстокостей щодо спецпереселенців. Так, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 17 грудня 1948 року зініціював перед союзним міністром В. Кругловим клопотання, яке увійде в історію більшовицького режиму як класичний неперевершений зразок цинізму. Ось його суть.

«…Органами МВС УРСР протягом 1944–1948 рр. із західних областей УРСР за рішенням особливої наради при МВС УРСР виселено строком на 5 років — 15 350 сімей активних учасників банд ОУН в кількості — 37 680 чоловік, а органами МДБ УРСР — 26 332 сім’ї в кількості 77 791 чоловік, терміни заслання яким у рішеннях ОСО при МДБ УРСР не вказані.

З лютого 1949 року закінчуються терміни заслання 4724 родинам у кількості 12 760 чоловік, виселених у 1944 році.

Враховуючи оперативну обстановку в західних областях УРСР і виселення сімей бандитських та націоналістичних елементів, які проводяться там на підставі постанови Ради Міністрів СРСР № 3728–1524 СС від 04.10.1948 року, МВС УРСР вважає недоцільним повернення до місць попереднього мешкання виселених оунівців.

У зв’язку з цим прошу Вас увійти з клопотанням до Союзного уряду (Союзного правітєльства) про поширення на виселені сім’ї оунівців дії Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1948 року або ж вирішити питання про подовження за рішеннями ОСО при МВС УРСР терміну перебування на спецпоселенні осіб вказаної категорії до 20 років».

І. Ш. Союзноє правітєльство, треба думати, з цілковитим розумінням поставилося до «надзвичайно цінної ініціативи» «украінскіх товаріщєй» і без ідіотської тяганини, як сказав би Ленін, задовольнило їхнє клопотання?

В. К. Саме так! 6 квітня 1950 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, зрозуміло, цілком таємну, за № 11398–508 СС, якою повністю скасувала строки виселення осіб, що потрапили на поселення протягом 1944–1949 років і водночас встановила, що всі вони переселені навічно!!! Крім того, на виселенців та членів сімей «українських націоналістів, оунівців» було поширено також Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового поселення осіб, висланих у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни» (за втечу каралися 20 роками надтяжких робіт).

Така наша історія справжня. Така вона — трагічна й героїчна на всіх етапах українського буття. Буквально всі етапи українського історичного процесу до недавніх часів були фактично викривлені, безбожно спотворені, відретушовані, підфарбовані в потрібний колір, перекреслені або й зовсім вилучені з курсів викладання в загальноосвітніх та вищих школах. Осягнення ж історичного процесу в усій його повноті, знання приємної і неприємної його правди, максимально наближеної до наукової істини, — то найконструктивніший шлях до суспільного порозуміння, до єдности нації. Ні учень, ні студент, ні викладачі, ні батьки, ні всі ми разом не повинні блукати поміж кон’юнктурно виставленими кимось орієнтирами. Можна, зрозуміло, сповідувати будь-яку ідеологію, визначатися у будь-яких світоглядних уподобаннях. Але аморальною і шкідливою є та ідеологія, яка протистоїть українській національній ідеї, поширюється й утверджується на шкоду національним інтересам українського народу. Наша історія — великі й тяжкі уроки для нас, українців. Ці уроки ще й ще раз попереджають, звідки нас підстерігають небезпеки — зовнішні і внутрішні. Неврахування або ігнорування цих небезпек нерідко оберталось для України тяжкими бідами. І коли Україна залишилася в цьому світі таки Україною — то тільки завдяки величі духу її синів і дочок, завдяки незнищенності української національної ідеї…


Бесіда четверта. Про патріотизм та «бандитизм». Повертаймо славним — славу, безчесним — ганьбу!

І. Ш. Вивчаючи особливості характеру мотивів і дій учасників Національно-визвольних змагань, виразно бачимо, як правило, органічну єдність глибоко усвідомленої відданости національній ідеї і морально-естетичної повноцінности, душевної добропорядности людей, які боролися за Українську Волю. Дуже суттєво, що це було властиво не тільки вихідцям з інтелігенції, а й борцям, яких масово поставляло рухові опору селянство. Це ж яку треба було мати і надміцність фізичну, і силу волі, щоб за умов украй несприятливих, найтяжчих, не маючи достатньої кількости зброї та боєприпасів, за умов постійного переслідування сильним і підступним ворогом, громити його досить ефективно, громити довгими роками!

В. К. Справді, протистояння комуно-більшовизації України на західноукраїнських землях тривало упродовж 1943–1950 років, а в Україні Центральній, зокрема у наших краях, — від 1917 до 1924 року! І це, крім усього іншого, ще й за умов неперервного морально-психологічного терору, цинічного оббріхування борців-патріотів і в очах їхніх рідних, і в очах односельців, і в очах усієї України! Адже їхні вчинки комуно-більшовицька пропаганда всюди виставляла як «бандитизм». Це характерно для всіх окупаційних режимів. Найвірніших синів свого краю — чи то прибалтів, поляків, чи горців, чи українців, які збройно протистояли колонізації, московському загарбництву, виставляти як «націоналістів», «чорних шакалів», «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців». Так було за часів білоцарських, так — і в часи радянські.

І. Ш. На жаль, і в наші дні маємо приклади явно упереджених оцінок подій минулого, зокрема визвольних воєн українців проти іноземного гніту. Тяжіють ті самі стереотипи. Так, у примітці до поеми «Гайдамаки» («Кобзар» Т. Шевченка, виданий «Просвітою» в 2006 р.) сказано, що Н. Яковенко, сучасний історик, «кваліфікує Коліївщину та весь подібний селянсько-козацький рух на Правобережжі ХVІІІ ст. як «гайдамацький бандитизм» (Яковенко Н. М. Нарис історії України… — с. 276). Той самий автор коментарів до названого мною видання «Кобзаря» Євген Нахлік, подаючи визначення поняття «гайдамаки», обирає з-поміж інших трактування із украй негативним змістом. Він, як кажуть, одразу бере бика за роги: «“Гайдамаки” (з тюркської — “волоцюги”, “розбійники”, “грабіжники”) — учасники народної боротьби (переважно селяни і нереєстрові запорозькі козаки, частина козацької старшини та ін.)». Ніби на підсилення негативного ставлення до народних визвольних рухів, автор примітки Євген Нахлік посилається на Субтельного, який у своїй історії України цитує англійського історика Е. Гобсбона. Той стосовно подібних рухів вживає поняття «соціальне розбійництво»; «такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи. […] «Соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблення співвітчизників експропріацією власности багатіїв. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали ні чітко окресленої ідеології, ні планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій», — читаємо у Субтельного…

Іван Гонта
Іван Гонта
Максим Залізняк
Максим Залізняк

В. К.…і ніяким чином, наголошую: ніяким чином, не згоджуємося із твердженням, що, скажімо, Іван Гонта та Максим Залізняк належали до прошарку тих «вигнанців суспільства, що жили грабунком багатих». Не можна лише за окремими зовнішніми ознаками переносити англійські явища на український ґрунт. Тут маємо яскравий приклад грубого нехтування історичних фактів, насильницького втискування українського історичного матеріалу в рамки тенденційних концепцій польської чи англійської історіографії. У світлі писань нечесних служителів Кліо на зразок Равіти-Гавронського, Корзона та інших таких гайдамаки постають як темна, некультурна стихія. Тим часом дочка губернатора Младановича — Вероніка — стверджувала: «…Він (Гонта) не лише говорив, а й чудово писав по-польському, а виховання його було таке, що й тепер (тобто на початку ХІХ ст.) його можна було б вважати шляхтичем». Нестандартного Гонту не зміряєш і аршином, яким тенденційно налаштовані історики змірювали «вигнанців суспільства» із властивими їм «звичайними розбійницькими інстинктами». Гонта не належав до тих, хто жив за рахунок багатих. Будучи сотником уманських надвірних козаків, Гонта заслужив довіру графа Потоцького, і той подарував сотникові в довічне володіння два багатих села — його рідні Росішки та сусідню Орадівку (села ці давали 20 тисяч золотих річного прибутку). Крім того, високий покровитель звільнив Гонтину сотню від опіки полковників, підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Він також обіцяв домогтися в короля для Гонти нобілітації (грамоти на шляхетство). Візьмімо до уваги: у 1760 р. Гонта на власні «пєньонзи» будує в рідному селі церкву святої Параскеви (зауважте: православну — не костьол!). Два століття увагу вірних привертав напис на одвірку про те, що зведено храм коштом «пана Іоанна Конти». Рівно через два століття червоні антихристи храм знищили.

І. Ш. Отже, в особі Івана Гонти маємо служилу людину, майнові статки якої позбавляли його потреби займатися грабунком багатих.

В. К. Так! Своїм багатством сотник, потім старший сотник Іван Гонта міг змагатися з будь-яким уманським шляхтичем, навіть із губернатором. І губернатор Младанович, і граф Потоцький в обороні Умані від гайдамаків сильно покладались не так на міцність фортечних мурів та 32 гармати, як на військовий талант та звитягу Гонти й вірність Гонті надвірних козаків, йому підпорядкованих. Зрозуміло, що за цих обставин один із найнадійніших керівників уманської оборони — Гонта — не був би обділений почестями з боку польської адміністрації. Проте він із чотирма сотнями відданих йому козаків без вагань перейшов на бік повстанців.

І. Ш. Мотиви?

В. К. Духовна спорідненість із Максимом Залізняком. Ось тут ще й ще раз підтверджується наша теза про те, що ми не повинні вивчати свою історію за чужими зразками. Справді, речі непорівнянні: якийсь англійський волоцюга з уродженими розбійницькими інстинктами, що живе грабунком багатих, — і українські гайдамаки, їхні героїчні ватажки Гонта і Залізняк, які у короткий проміжок часу формують нові загони повстанців, відправляють їх на Брацлавщину, Поділля, Полісся, щоб звідусюди вигнати шляхту. Якщо «соціальні розбійники» на Заході були, справді, далекі від думки про «встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій», то Гайдамацький рух в Україні — явище, природу якого достатньо з’ясовує хоча б звернення, написане польською мовою й поширюване в самій Речі Посполитій: «Жителі Корони, котрі мешкають у володіннях шляхетських, королівських і духовних! Ваш час настав! Настала пора звільнитися з неволі, скинути панське ярмо — той тягар, який ви досі носите… поспішайте на допомогу до тих, хто хоче зробити вас вільними і наділити вольностями. Настала пора помститися за всі муки, катування, наругу, за небачені здирства, від яких ви потерпаєте… Після того, як Бог допоможе нам здобути перемогу над ворогом, і ви знищите гадюче поріддя панів ваших, котрі досі ссуть кров вашу, будете собі вічно вільними!»

І. Ш. Додаймо до сказаного Вами, Вікторе Петровичу, і власне Гонтине бачення ситуації. Він повірив Залізняковій ідеї об’єднати Україну, повернути їй козацький устрій, зокрема — відновити древній Уманський полк. «Хіба цього мало? — запитує автор прекрасного нарису про Івана Гонту, його земляк, письменник Станіслав Зінчук. — Хіба для справжнього козака така перспектива не переважить власний добробут? Як бачимо, — вповні»…

В. К. …Бо він був справжнім лицарем України, бо любив безмірно свій поневолений народ, заради якого пішов на Голгофу! Поведінка його під час страти, його незрівнянна мужність, його не подолана тортурами гідність — то ознаки справді козацької лицарської вірности Україні.

Гонту доправили в містечко Серби, що поблизу Могилева-Подільського, і віддали особливому інквізиційному трибуналові, до якого входили три католицьких монахи та один ксьондз. Після десятиденних тортур трибунал виніс присуд, аналог якому навряд чи знайдемо в історії світового судочинства. Страта безстрашного коліївського ватажка мала тривати два тижні: протягом першої декади кат повинен був залізними кліщами здирати з нього пасмугу шкіри, на одинадцятий день відрубати ноги, на дванадцятий — руки, на тринадцятий — вирвати серце, на чотирнадцятий — відтяти голову сотника, потім труп розрубати на частини, які вивісити на майдані 14 міст Правобережної України. Старший сотник, за свідченням очевидців, тримався надзвичайно мужньо. Шляхтич Дуклан — Охтомський розповідав: «Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер у нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер знову пасмугу шкіри, і тоді Гонта сказав:

— От казали, що буде боляче, насправді ні кришки не болить!

«Вважаємо, що таку цілковиту холоднокровність і самовладання перед мученицькою варварською стратою, — писав В. Антонович, — могла зберегти тільки людина, глибоко упевнена в правоті своєї справи і в чистоті керованих нею принципів та спонукань» (С. 276).

І. Ш. Викликають захоплення й інші шляхетні риси характеру цього чоловіка. Кожній освіченій людині відомо, що Гонта не зарізав своїх двох синів. Є правда художня і є правда історії. Шевченко, щоб підкреслити вірність Гонти присязі, підвів свого улюбленого героя до такого крайнього вчинку. Насправді ж у Гонти було чотири дочки і син, якого сотник Пантелеймон Уласенко, врятувавшись від переслідувачів, допровадив до Молдавії. Дружина та чотири дочки сотника були піддані публічній екзекуції й відправлені на заслання. Майно ж Гонти душитель повстання гайдамаків дворянин Кречетников великодушно… присвоїв.

В. К. Варта уваги й така лицарська риса характеру Гонти: він зберіг життя шестимісячному синові губернатора Младановича, його 18-річній доньці Вероніці та семирічному синові Павлові. Дітей було доручено козакові Шилу, який охороняв їх і всім повідомляв: «То ляцька дитина, дарована життєм від Гонти». Усіх трьох дітей було допроваджено на Поділля, де жив дядько Младановичів. Вероніку взяла до себе у Христинопіль графиня Потоцька. Дівчина вийшла заміж за Кребса, пережила свого чоловіка і за рік до смерти, в 1827 році, опублікувала цікаві спогади про Коліївщину. Її брат Павло став ксьондзом. Теж написав про події 1768 року. Помер у Межиріччі Корецькому.

І. Ш. Деякі сучасні інтерпретації тих подій особливо акцентують увагу на найвищому числі жертв: між 12 і 20 тисячами. При цьому ще й наголошують, що «Гайдамаччина наклала також кривавий, незагоєний відбиток на відносини українців з євреями, православних з греко-католиками». І замовчують, що ці явно перебільшені цифри не видавалися б такими астрономічними порівняно з числом люто закатованих до і після придушення повстання українців.

В. К. Тут доречною є думка одного з найавторитетніших наших істориків, академіка Михайла Грушевського: «Разом з Гонтою й іншими козацькими ватажками Залізняк здобув Умань, де зібралася околична шляхта, і вчинив погром, в оповіданнях сучасних поляків розписаний потім надзвичайно яскравими фарбами і сильно побільшений: в дійсності такої страшної різні не було» (Грушевський М. — Ілюстрована історія України. — Київ, — Львів. — 1913. — С. 452).

Що ж до застосування тортур та розмірів інквізицій, то вони, справді, моторошні. Повсюди шаленіли польові суди. Після тортур засуджених відправляли в містечко Кодню, де їх чекав на виконання вироку інтендант Йосип Стемпковський. Він просто наказав підвести жертву до колоди, відрубати голову і зіштовхнути вниз. Після наповнення могили її засипали землею і викопували нову. Коли ж Понятовському поскаржилися, що обозний не залишить хлопів, які б працювали на своїх володарів, і король наказав карати не «на горло», а лише каліцтвом, кожного десятого, «страшний Йосип» і тут виявив ініціативу: всіх підряд калічив навхрест (відрубував праву руку і ліву ногу, або навпаки). За свідченням поляків, великий ловчий, генерал коронних військ, генерал артилерії литовської, староста Перемишлянський, а простіше — міністр оборони Речі Посполитої (за теперішньою термінологією) Франц Ксаверій Браницький «морем селянської крови погасив пожежу України». Для публічного покарання цей «полководець» відправив у Вінницю 300, у Броди — 500, до Львова — 800 повстанців. За словами шляхтича Мощинського, всього було закатовано 30 тисяч (серед них — чимало зовсім не причетних до повстання).

І. Ш. Дискредитаційна спрямованість таких інтерпретацій очевидна. Вона має перманентний характер. Згадаймо гореславного А. О. Скальковського з його «Наездами гайдамак на Западную Украину в 1733–1768 гг.» У цій праці він паплюжив антифеодальну боротьбу українства, називав гайдамаків розбійниками і грабіжниками. Наш нетерпимий до образ національної чести та гідности українців Тарас Шевченко оперативно, того ж 1845 року, коли вийшла книжка Скальковського, дав йому нищівну відповідь у поезії «Холодний Яр», написаній, до речі, на нашій Переяславщині, у моєму рідному В’юнищі.

«Гайдамаки не воины,
Разбойники, воры,
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…

В. К. Але ж, до чести дворянського історика, зазначимо, що в нього вистачило мужности не тільки продовжити працю над такою неординарною темою, роздобути нові документи, зокрема праці Юзефовича, Лебединцева та інших, а й зізнатися у власних помилкових поглядах на Гайдамаччину. У другому томі «Истории Новой Сечи или последнего Коша Запорожского на основании подлинных документов запорожского сечевого архива» (Одеса, 1855 рік) автор на с. 333–334 констатує: «Ми самі були втягнуті у неправдиві їх (польських істориків) свідчення і надрукували польську брехню у книзі нашій про гайдамаків, виданій в Одесі в 1845 році». Той же таки Скальковський наводить цілий реєстр злочинів, скоєних поляками, якими значною мірою пояснюються мотиви повстання гайдамаків та нещадність розправи над їхніми кривдниками. Ось кілька випадків.

Ще 1730 року запорожці скаржилися своєму суверену (мова — про період Олешківської Січі, розташованої на ханських землях) — ханові Кримському, що поляки захопили 300 козаків, які ходили у мирних справах у Брацлавське воєводство. Усіх їх скарано «на горло», а майно привласнено.

1738 року 18 козаків, повертаючись із очаківського походу, зайшли в містечко Стеблів, щоб прикупити хліба. Поляки оточили їх, схопили і відправили до Немирова, де тамтешній губернатор усіх їх віддав шибениці.

Того ж року інша група запорожців (102 чоловіка) зайшла в Уманську губернію, щоб придбати провіанту. Комендант Умані Антін Табан запросив їх до себе на гостину, хитро відібрав у них зброю, всіх на ринку повісив, привласнивши собі 202 коней, зброю і все майно вартістю в 3000 рублів.

Протягом 1733–1750 років поляки повісили чи посадили на палі 202 запорожців, у них конфісковано 504 коней, 29 волів, 78 возів із рибою й товарами, а всього майна — на 27 тисяч рублів.

Хіба це не підстави для козацького обурення та помсти? — запитує Станіслав Зінчук. А свавілля уніатів на релігійному ґрунті?! Тотальне окатоличення українців набирало небачених темпів! Так, напередодні Коліївщини в Уманському старостві Салезій Потоцький відновив або заснував 100 (!) уніатських церков...


Іван Шпиталь, член Національної спілки письменників України

Джерело: Українське слово,
№ 42 21–27 жовтня 2009 року
№ 45 11–17 листопада 2009 року
№ 48 2–8 грудня 2009 року
№ 51 23–29 грудня 2009 року



Велика рідня. Зміст     Іван Багряний. Чому я не хочу вертатись до СССР     П'ята колона в Україні: загроза державності     Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше     Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Московська історико-географічна арифметика     Росія і Кавказ     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Україна і Росія: національні ідеї та ідеали     І щит, і меч українця — націоналізм     Проекти СНД-ЄЕП на пострадянському просторі     Які сни додивляється Україна на незалежній печі? Мова і політика     Мова і суспільство. Постколоніальний вимір     Вбивство Степана Бандери     Василь Барка. Жовтий князь     Лінки

Hosted by hostinger