Нам своє робить

Ольга Бабій

Про еліту в Україні сьогодні не говорить хіба що німий або вкрай ледачий. І я б не бралася за цю банальну тему, якби вона з неймовірною швидкістю не перетворювалася на небезпечну. Але спочатку, мабуть, варто поставити запитання: а що, власне, являє собою еліта в Україні? Чи є вона тим добірним зерном, яке має дати найкращі сходи української нації на світовому полі? Чи може вона пережити морози і суховії та витворити якість, здатну не просто виживати в нових умовах, а й стати потрібною для нації? Переконана: те, що сьогодні називає "елітою" само себе і що називають нею ж створені й годовані ЗМІ, є імітацією, ерзацом, поганою підробкою, чужим організмом, який не має статі. Аморфне словосполучення "еліта України" зовсім не означає, що то еліта, а тим більше — українська. На українському екрані, на шпальтах газет, в інтернет-сайтах провідне місце посідають не українські громадяни, які де-факто стають модераторами української політики. Їх і їхні програми "розкручують" задовго до оприлюднення, їхній імідж робиться, може, навіть професійніше, ніж імідж певних політиків. Їх наймають і їм платять немалі гроші, бо йдеться про суспільну думку, яку такі "модератори" хитро спрямовують у потрібне їм річище. Дивишся — і вже не знаєш, вірити чи не вірити тому, за кого ще вчора ладен був іти в огонь і в воду. Сучасні політтехнології на це й розраховані. То що ж, власне, маємо? Чий і який зразок? Про чию свободу і про чиє слово мовиться? Хто підноситься до рангу еліти?

Після Помаранчевої революції була певна надія, що нація, нарешті, зробить крок до самоствердження. І це не могло не викликати шаленого переляку і протидії тих, хто звик століттями паразитувати на тілі України. Ще б пак! У державі Президент, який не соромиться свого роду-племени, який бачить Україну християнською державою, схиляє голову перед її святинями, бачить її майбутнє і знає, яким шляхом її провадити. Ба більше — добре розуміє, що цінності матеріальні є похідними від цінностей духовних, а тому в основу своєї політики ставить питання, для нації визначальні — мову і пам'ять, які, врешті-решт, є складовими її самоідентифікацїї, головною запорукою поступу. Думаю, у цьому Віктор Ющенко мав можливість переконатися, бо починав своє кар'єрне зростання як здібний фінансист та успішний прем'єр. Нагадаю, він був протеже Вадима Гетьмана. А цей знаменитий банкір, відомий не лише як фахівець, але й свідомий свого українства, створював фінансово-грошову систему незалежної держави і був убитий найманцями, яких так і не знайшли. Започатковану Гетьманом справу продовжив Ющенко. Його економічні реформи були успішними. Припинилися бартерно-вексельні операції, гривня отримала товарне покриття, зміцнилася фінансово-банківська система. Европа і світ побачили в Україні надійного партнера. А головне — почалася стабільна виплата зарплат і пенсій. Це так злякало тодішнього президента Л. Кучму, що Верховна Рада відправила у відставку автора і виконавця реформ - прем'єра Ющенка. Хочу наголосити — Верховна Рада, виборний законодавчий орган, який мав би вітати такі досягнення, не підтримав державного прагматизму уряду Віктора Ющенка. Медведчук, сірий кардинал тодішнього президента, не спав: більшість проголосувала за відставку. Національно-демократичних сил виявилося надто мало. "Я йду, щоб повернутися",— сказав Ющенко, і він повернувся у велику політику, був обраний Президентом України з рейтингом, який і не снився багатьом претендентам на найвищу державну посаду. Однак той Ющенко був уже не тільки прагматичним економістом, він став на чіткі національні позиції. Перші його кроки показали: національна ідея працюватиме. Поставлені завдання були дуже високими. Як і протидія їм. Щоб країна не перейшла від "човників" зі смугастими торбами на "кравчучках" до впевненого в собі середнього класу (а це реально міг зробити Президент, якого світ визнавав одним із найкращих економістів), у державні колеса було закладено навіть не палиці, а сталеві рейки. Вони називалися конституційною реформою. Постельмахував біля коліс Олександер Мороз із поплічниками після поїздки за інструкцією до Москви. Кремль вжив запобіжних заходів, розрахованих не на одне десятиліття.

Кажуть, Ющенко міг не погодитись на реформу. Міг. Можливо, то його помилка. Але і розвиток подій міг бути далеко не мирним. Може, з доброго дива довкола Києва по лісах стояв "спецназ"? Не молодь з квіточками та помаранчами, а силовики, навчені на спецопераціях...

Ющенко погодився. Силового протистояння не допустив. Бо на Майдані йшлося не про концерти, квіти та полум'яні промови. Йшлося про державу, і Європа поглядала не лише із захопленням, але й з острахом. У телекартинках було одне, за завісами — інше. Не випадково Кваснєвський і Солана були в Києві, не випадково Помаранчеву революцію Путін сприйняв як власне фіаско. І ще: за реформу голосували народні депутати. Більшістю! Так би мовити — "народні обранці". Яка їхня частка у помилках? Та справжні призвідники завжди вміють сховати голову в пісок, чи то пак відгородитися за словесними викрутасами... Хто їх спитає? Справжня еліта могла б...

Не раз доводиться бачити, як народні депутати, які морочили голову довірливому виборцеві патріотичними гаслами, клялись у любові до України, виявилися не здатними в ім'я України діяти. А треба було діяти. Бо на кін поставлено питання стратегічні.

Одне з них - єдність Церкви. Вселенський Патріярх Варфоломій, який приїхав до Києва на святкування 1020-річчя хрещення України-Руси, відгукнувшись на заклик Ющенка, самим своїм візитом означив важливість для українців єдности православ'я. Але чи одержав у цьому підтримку Президент? Чи побачив Вселенський Патріярх волю народу, висловлену його обранцями? Марне питання... Тих, хто з улесливими лицями біг займати крісла віп-персон, було багато, але тих, хто публічно став на позиції Ющенка, — менше, ніж пальців в одній руці. А Церква — це ж наріжний камінь, який з-під Української держави вийнято. Ще російські самодержці зробили все, щоб Україна Церкви своєї не мала. Підіть до Лаври в Києві. Подивіться на хижих двоголових орлів... Проаналізуйте роль Почаєва у тернопільських виборах...

Поділений, розгублений народ, що перебував у диявольських тенетах атеїзму та мусив нехрещеним дітям казати "Бога нема", вийшовши із совєтської тюрми, опинився на роздоріжжі. Віра одна, та Церков багато... Найпотужніша серед них — Московська, — маніпулюючи правом і користуючись силою, заволоділа найбільшою кількістю храмів. Неукраїнськими залишаються найбільші українські святині — Лаври Київська і Почаївська. Чи "еліта" цього не знає?

За намір вирватися з-під російської кормиги Мазепу понад 300 літ проклинають московські церковники. Калнишевський осліп на Соловках. Грушевський помер від банальної операції з видалення фурункула, Бандері в обличчя вистрелили синильною кислотою. Чорновола, стверджують рухівці, добивали кастетом... Але це тільки окремі приклади. Бо насправді — несть їм числа.

Ті, кому Україна — кістка в горлі, зорієнтувалися швидко.

Національна ідея (а в ній насамперед самостійність та соборність, і, впевнена, політикам не варто витрачати час на формули інші, бо всі вони похідні від названої константи) зведена до рангу державної політики, є тим животворчим джерелом, яке здатне активізувати суспільну енергію, збудити і привести в рух приспані сили нації. Чи не це стало причиною отруєння Ющенка? Ті, хто так зробив, певно, і досі шкодують, що замало діоксину всипали. Він замахнувся на значно більше, ніж зламати бартерні схеми. Президент Ющенко поставив за мету необоротність процесу. А необоротність може настати за умови пробудження національної пам'яти, викоренення почуття страху, яке породжує меншовартість. Страху в українську свідомість насіяно ой, як багато!

Немає родини, яка б не відчула його мертвотного дотику. Конаючі від голоду хліборобські села, певне, й досі волають до Господа. Ті, хто вцілів, за всяку ціну намагалися зберегти тепле дитяче дихання. Врятувати рід. Спасти життя. Думаю, ніхто, а тим більше пан Турчинов, не мав права дорікати їм. Але — дорікнув...

Позбутися страху можна тільки глянувши у вічі правді. Реалії історії 1932-1933 років вжахнули світ і через 75 літ. Уряди і парламенти почали визнавати нечуваний злочин геноциду, здійснений проти української нації, яку винищували не тільки голодом. У 37-му не вистачало паперу для вироків та куль, щоб ці вироки виконати. Ще й досі не знаємо, де знайшли вічний спочинок знамениті українські письменники, актори, мистці, інженери. Словом, інтелігенція, та, що її називають сіллю землі. Справжня українська еліта, тотальне знищення якої було сплановано і продумано. Сьогодні варто з усією скрупульозністю досліджувати не тільки вимерлі території, але й подивитися, коли і ким вони були заселені. Звідки взялося на споконвічних українських чорноземах "русскоязичноє насєлєніє"? І якби розкрити архіви, а це теж можливо, то багато з тих, хто вчить нас сьогодні жити, я певна, не посягав би на пастирський жезл...

Чи випадково прем'єр-міністр Юлія Тимошенко головою Державного комітету архівів України призначила комуністку Ольгу Ґінзбурґ? Не все ще знищили і сховали? Але правду не можна ані знищити, ані сховати. Ані, тим більше, торгувати нею за примарні політичні дивіденди.

...У 39-му продовження програми геноциду українців розпочалося і на західних землях. Не врятувалися навіть члени КПЗУ. Що вже й казати про звичайних ґаздів або "вуйків" (одна з найдавніших родових давньоукраїнських назв брата матері, що з невідомих причин ріже слух зайд-чужинців), які виходили зустрічати "визволителів" із синьо-жовтими фанами та не йняли віри, що у Великій Україні могло не бути хліба! Переконалися швидко. Арешти. Розстріли. Вивезення... А що 33-й західників обминув, то й не встиг звити таке, як на сході, кубло у людських душах павук страху. Не побоялися вони взяти до рук зброю, стати до боротьби з двома окупантами. Українська Повстанська Армія — феномен, що потвердив незнищенне прагнення волі. Можливо, в крові повстанців озвався не відімщений Батурин, а може, зойкнула Полтава, заговорили опришки, січові стрільці, студенти-крутянці? Врешті, вояки Української Повстанської Армії ніколи не воювали на чужій землі. Вони захищали від спалення свою хату, від зґвалтування — своїх дружину і дочку, від розправи — своїх батька і матір. Чи може чинити по-іншому не раб, а чоловік, який має честь і гонор? То була справжня народна армія, яка боролася понад десять років після закінчення Другої світової війни, бо народ дав їй своїх синів, хліб і одяг, допомагав, попереджував про каральні операції. Розсекречені архіви СБУ проливають багато світла, тож чи можуть простити це Президентові енкаведисти і "стрибки", які й досі одержують величезні винагороди за замордованих "западенців-бандерівців"?

Правда про УПА дозволяє українцям гордо підвести голову. Не скніти, не соромитись, не відчувати себе упослідженими. А раз і назавжди позбутися страху. І діяти. Діяти так, як вважаємо за потрібне. Добувати нафту і газ у шельфі Чорного, Азовського морів, у Керченській протоці, на Полтавщині, Слобожанщині, у Карпатах. Використовувати термінал "Одеса — Броди" та газотранспортну магістраль не як закомандує північно-східна сусідка, а як нам вигідно. Повернути у справжню власність інфраструктуру Чорноморського узбережжя, позбутися у Криму військових баз і небезпеки воєнних конфліктів, конструювати свої "Зеніти", "Кольчуги", танки. Словом, використовувати вже і сьогодні те, що дав Бог нам, українцям.

Президент, який осмілився реально втілювати в життя незалежну політику, не питаючи Кремля, став серйозною перешкодою для тих російських геоділків, які не позбулися намірів відродити імперію. Солженіцин, Дугін, Жириновський, Лужков, Затулін, Путін... Для останнього Україна взагалі — не держава. Головний комуніст Росії Зюґанов назвав Ющенка гіршим, ніж Бандера і Мазепа. Бо Ющенко підписав Указ про присвоєння звання Героя України Командувачу УПА генерал-хорунжому Романові Шухевичу. Чітко заявив про плани вступу України до НАТО, тобто про надійний захист від будь-чиїх посягань. Ющенко вжив конкретних заходів для зближення України з Европейським Союзом. Його заслугою став вступ України до СОТ. Його діяльність засвідчила, що Україна починає бути активним гравцем на европейській мапі. Активізація ГУАМ створила передумови для регіонального лідерства. Наміри звільнитися від енергетичної залежности, збільшити видобуток власних вуглеводнів, повною мірою використати на користь власного народу геополітичне становище країни та її транспортні ресурси (про що, до речі, писав Степан Бандера) — далеко не повний перелік подразників, які викликали і викликають шалену лють тих, хто ніяк не може позбутися "совєтського" синдрому, ніяк не змириться з тим, що російська імперія втратила свій колишній вплив. Втратила, але не перестала прагнути до відновлення, добре знаючи, що без України існувати не може.

Здавна ж відомо: аби перемогти, треба позбавити націю лідерів. Не вдалося отруїти Президента, взялися за іншу, не менш випробувану і небезпечну зброю: очорнити й зневажити кожен його крок. Маючи підручні ЗМІ, обіруч схопилися за справу. Спочатку — "любі друзі", які виявилися "любими" далеко не для Ющенка, далі — і дружина, і син, і донька в нього не "такі" (хоч свого сина, як, наприклад, Янукович, у Верховну Раду не пропхав). Пані Герман резонно заявила: до дітей політиків - "зась", але це чомусь Ющенків-молодших не стосується. Інтернет-сайт "Українська правда", газети "Сегодня", "2000" та іже з ними так уже вправляються в "унічіжєнії", що Ющенко (або його рідні, або знайомі, або знайомі його знайомих, або ті, хто бодай колись стояв поруч), винен у всьому. Навіть брудний скандал із жінками першого комуніста України Симоненка, який так довго щебетав про високу мораль, що в неї повірила навіть його власна дружина, вирішили перебити "сенсацією": Андрія Ющенка із закінченням університету прийшла привітати... мама. А що? Мала не йти? Чи недостатньо "гламурна" для "общєства"? Чи синові батьків відцуратися?

Та це, так би мовити, деталі побутові. Є й серйозніші.

Три місяці з телевізора лунала стилізована під голос Президента реклама "Голодомору не буде. Буде маленький піст. Так собі пістець". Що це — недолугий жарт?! Англійська вчителька назвала ведмедика Маґометом — із судів не вилазила. Арабський світ обурився. А що було б, якби в такий спосіб спробували "пожартувати" з Голокостом? Я певна, єврейська нація цього б не дозволила, і знову питання риторичне: чому Верховна Рада не прийме закон про відповідальність за заперечення Голодомору? Може б, тоді по-блюзнірському не сміялися над жахливою трагедією перекинчики, які потерпають, бо рано чи пізно, а Москва таки змушена буде відшкодувати заподіяне зло нащадкам тих, хто вмирав голодною смертю.

Від такого "винаходу" мала б голосно образитися еліта. Вчені, письменники, журналісти, актори, художники, музейники, архівісти, члени всіх без винятку народно-демократичних партій, рухів, громадських об'єднань, які розуміють, яким є механізм "анігіляції" національної ідеї, про що відверто, не ховаючись, пише і каже міністр тіньового уряду Януковича, пріснопам'ятний своєю попередньою діяльністю Дмитро Табачник. А можливо, оголосити обструкцію чи й подати до суду. Бо річ тут цілком не в Ющенку. Зроблене ним уже ніколи не вдасться перекреслити, а він чийогось захисту не просить і не потребує. Як кажуть, караван іде.

Але до необоротности процесу ще треба чимало докласти; Москва на смерть ладна воювати за українську ГТС. І знову найбільшою перешкодою — Президент Ющенко, який клопочеться про підписання з ЕС угоди про входження української газотранспортної магістралі до загальноевропейської системи. Тоді Москва не зможе обманювати весь світ та обзивати Україну злодійкою, бо матиме справу з европейським співтовариством. Тоді не можна буде лупити із кожного з нас за газ стільки, скільки схочуть Газпром та його васали-козачки, що добре пригрілися коло труби і навчилися носити "сало" Владіміру Владіміровічу. Правда, йдеться про такий шмат "сала", втрата якого рівнозначна погибелі найпотужнішого континентального постсовєтського клану, імена власників якого ретельно сховані. Ось і зчиняють галас, добираючи до хору наймерзенніші голоси. Малоросів та хохлів дурити легко. З українцями справитися значно важче... Прикро, однак надто повільно меншає тих, хто у своєму оці не помічає колоди, зате не шкодує сил і часу, щоб вколоти, образити, спаплюжити державного діяча, який вириває народ з небезпечної дрімоти. Як свідчить історія, таке ж пережили і Мазепа, і Петлюра, і Грушевський, і Августин Волошин. Писав про це у "Чорних рядках" і комісар ЗУНР Андрій Чайковський... Мабуть, даються взнаки зігнутий хребет та боязнь, що буде, коли ситуація зміниться? Так звана еліта прагне зберегтися за будь-яких обставин. Не прислужитися своїй нації, а вислужитися перед тим, кого вгору несе хвиля, — це теж синдром боягузтва, який іноді проявляється пасквілем, доносом чи відкритим листом... Психологи кажуть, що в такий спосіб автор намагається приховати грішки власні. Хоч, може, й погано спить, бо іноді сниться Стусів голос...

Посол Росії Черномирдін образив главу незалежної держави. Міністр закордонних справ Огризко зреагував, як і належить, нотою та нагадав, що в таких випадках за Венеціянською конвенцією посол може стати і персоною нон-ґрата. Але ж яка веремія зчинилася у Верховній Раді! Не на підтримку свого міністра, а на захист чужого посла! Пригадуєте козачків у Катерини, яких навічно висміяв великий полтавець Гоголь? "Встаньте, ребятушки! - Не встанемо, мамо! Помремо, а не встанемо!". Міністра Огризка зняли. "За" проголосували 250 "регіоналів", комуністів і бютівців. Верховна Рада почервоніла. Не з сорому, на жаль. Черномирдін не запізнився поглузувати ще раз: мовляв, "треба знати, що ляпати". Від президента Росії Медведєва Черномирдін одержав орден "За заслуги перед Батьківщиною" першого ступеня. Конкретно: за великий внесок у зміцнення міжнародного авторитету РФ. А який авторитет Української держави? Хто про нього дбає?

Не комусь, а собі спробуймо дати відповідь, чому такі масовані, брудні і жорсткі нападки на українського Президента. І на особу, і на посаду.

Що буде, коли Україна стане парламентською республікою за конституційною реформою? Що і на чию користь проголосує парламент, який у вину міністрові ставить його українську позицію? Куди закерує уряд, де таких міністрів не буде? Які закони будуть прийняті, якщо заодно "ситуативно" підуть "регіонали", бютівці, комуністи та й свої "братчики"? Це тепер вони час від часу аж дуже демократично б'ються, а під свист чужого батога та на запах чужого пряника діти вражі скачуть, як пан каже. Дуже далеко зайшло.

Йдеться про зовнішню політику, обороноздатність, саме існування держави. Та й про існування наше, бо, певно, не всі змиряться з новою колонізацією. Не кожен схоче схилити голову. Не всі ладні носити сало Путіну, до якого, як він, хизуючись, каже, звик. Вже не скалічені хребти у тих, хто у незалежній державі народився і виріс. Хоч ще як слід і не навчений державної мови ні школою, ні військом, ні навіть — парадокс! — у сиротинці, де діти — державні... "Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, щоб там і здихали, де ви поросли" — інвектива Кобзаря самозванцям, що безсовісно і безбожно привласнили собі право вирішувати за народ, насправді упокорюючи, обдираючи та ганьблячи його. Вишкіряє зуби, бризкаючи слиною, "п'ята колона".

У Донецьку не дали назвати університет іменем замордованого в таборах свого земляка поета Василя Стуса.

Харківська обласна рада вимагає переглянути перелік пам'ятних дат на 2009 рік, бо там, бачите, названо імена "фашистського прибічника" Бандери, "одіозного" Петлюри, "зрадника" Мазепи.

Вердикт щодо ОУН і УПА жахає стилістикою дрімучого сталінізму. Але вражає інше - посилання на звіт робочої групи істориків на чолі з С. Кульчицьким при урядовій комісії з вивчення діяльности ОУН і УПА. І дарма, що сам Степан Бандера був арештований фашистами, які двох його братів розстріляли, дарма, що до ОУН належала замордована у Бабиному Яру разом з чоловіком Олена Теліга, дарма, що де Ґолль шкодував, що не мав такої армії, як УПА, бо тоді б "фашистський чобіт ніколи не топтав землю Франції". Українська псевдоеліта цього не знає і "мовчки чухає чуби"...

Депутат Верховної Ради В. Колесніченко, якого підтримують Луганська обласна рада та президія Севастопольської міської ради, йде ще далі, вносячи до Верховної Ради проект закону України "Про заборону реабілітації та героїзації фашистських колабораціоністів 1933-1945 рр.". Кого має на увазі? У термінах та поняттях, які використовуються в проекті Колесніченка, сказано чітко: "...до організацій фашистських колабораціоністів, що діяли на території України або членами яких були українці (підкреслюю, щоб наголосити. — О. Б.) у 1933-1945 рр. відносяться: Організація Українських Націоналістів (ОУН), Українська Повстанська Армія (УПА), Українська повстанська армія "Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця, Українська народно-революційна армія, Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), Український центральний комітет, Українська національна армія, Українське визвольне військо тощо". У Прикінцевих положеннях пропонується за реабілітацію чи героїзацію тих, кого В. Колесніченко шельмує "фашистськими колабораціоністами", карати позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі. Є й кара арештом на строк до шести місяців або позбавлення волі на строк до п'яти років для тих, хто зважиться на публічні заклики або на виготовлення і розповсюдження матеріалів щодо неугодних категорій.

Мало Колесніченку Дем'янових Лазів, Биківень, Бучачів, Яблуновів... Мало тюрем, у яких жертв закидали негашеним вапном. Мало криниць, куди з каменями на шиях вкидали дівчат і хлопців? Мало сибірів?

Не буду, бо й не хочу, щось пояснювати депутатові, який хтозна кого ще впише в "тощо". А ось читачеві документи нагадати варто: Українська Головна Визвольна Рада присягає Тобі, Український народе:

— боротись за те, щоб Ти був єдиним володарем на своїй землі;

— за справедливий соціальний лад без гніту і визиску;

— за знищення кріпацтва і вільну працю селянина на своїй землі;

— за вільну працю робітника;

— за широку ініціативу трудящого населення в усіх галузях господарської діяльности;

— за повноту української національної культури.

Українська Головна Визвольна Рада кладе на вівтар боротьби за ці ідеали свою працю і своє життя" ("Універсал УГВР").

А ось як присягали "колабораціоністи" з УНА: "Присягаю Всемогучому Богові... під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну".

Чи прийняла б сьогоднішня Верховна Рада такий Універсал, не кажучи вже про присягу, де слова "Український", "Народ" "Національний", "Прапор" пишуться з великої літери?

Чи підписав би його нинішній Голова — Володимир Литвин?

То де шукати колаборантів? Як міг з'явитися такий проект закону України? Хто керує нами?

Мабуть, Огризко ще легко обійшовся...

Ненависть та зневага аж бризкають зі сторінок такої неймовірної кількости газет, що мимоволі задумуєшся: звідки гроші на все те у час важкої світової кризи? Ганьбиться все — від Трипілля до безневинних бджіл. Інтернет-сайти, які, до-речі, в нашій державі засобами масової інформації не вважаються, по праву претендують на пальму першости за чорноротість. Позбавлені (за рідкісним винятком) національних ознак телебачення та ФМ-радіо давно стали приватною власністю і засобами пропаганди ідей та інтересів своїх працедавців-годувальників. Раді нацбезпеки та оборони чомусь руки не доходять до докладного аналізу того, що діється на інформаційній території суверенної держави та хто платить за таку музику.

За кого ж мають нас зверхники? Невже справді гадають, що з українською нацією можна витворяти все, що присниться? Наприклад, без нас обрати нам Президента у "пропорційному" парламенті. Без нас змінити Конституцію, відваливши "кваліфікованій більшості" ласі шматочки — бо Фонд держмайна до рук прибрано, суди — "свої", з обласними радами роблять, що хочуть. Є партійний рейтинг — вибори, нема — скасувати. А люди, як у Тернополі наприклад, — роблять свої висновки... І від українства не відрікаються.

Мабуть, до безкінечности можна було б наводити такі факти. Та я — про еліту. Ту, що набрала в рот води, бо невигідно сказати людям: Юлина тисяча — то, стверджують фахівці, півтора мільярда боргу, який рано чи пізно треба повертати. Невигідно показати, а що воно насправді в документах, підписаних із Газпромом? Невигідно визнати вину власну, бо тоді треба було б пояснити, чому не працює національна ідея, хто зневажає найбільшу титульну націю. Чому на українські фільм, книжку, телебачення ніколи нема грошей? Не наше, не українське, мелеться. ХТО платить за таке мливо? Питання риторичне...

Кандидат на президентське крісло заявляє у Франції: ніщо і ніхто не може завадити у здійсненні цього наміру. Що це може зробити народ, — і в голову не прийшло. Але ж таки він — Народ — єдине джерело влади. І він таки має свою еліту. Не ту, що у білих капцях сновигає по куплених за наші гроші килимах Верховної Ради... Гроші, котрі не доплачені як зарплата, не виділені на ремонт доріг, не призначені для медицини, освіти, культури. А яким радникам і за яку раду по мільйону євро щомісяця платить уряд? Воістину, святу правду казав Тарас: "Якби ви вчились так, як треба"... Сьогодні якби просто ну хоч трішечки вчились, то, може, направо і наліво не роздавали б державний скарб та не забивали голови народові світовою кризою, бо криза у нас, власне, і не минала... Так і не розжився селянин, не заробив робітник, не розкошує дрібний і середній підприємець, високопарно названий бізнесменом... Не стала на міцні ноги наша держава. Але — "все йде, все минає"... Еліта молода, справжня — гряде. А що робити нам?

Президент каже: "Не опускати рук. Не мовчати. Не стояти збоку".

Додам: бути пильними, аби не дати заморочити собі розум новими "пропорціями", в яких нашої порції нема. Як і національної парламентської квоти. Як і самої національности в наших паспортах та свідоцтвах про прихід на цей світ новонароджених земляків наших, що за злим умислом не повинні навіть знати, чиїх батьків вони діти. Маємо поіменно назвати тих, хто голосував за такий новітній злочин проти нації, та обрати, нарешті, тих, хто відмінить антиукраїнський вектор.

І нехай бризкають слиною свої та чужі кузі. Вони не вміють нічого більше. У них ані руки від праці, ані голови від думи про Україну не болять. То чи нам дивуватися?

(Газ. "Національна трибуна", Нью-Йорк)
Українське слово, №4, 25 - 31 січня 2006 року.

Див. також:
Григорій Клочек. Хто і чому веде інформаційну війну проти Віктора Ющенка


Велика рідня. Зміст     Тарас Шевченко. Пророк     Дмитро Чобіт. Фарисеї     Хто є хто в українській політиці     Заява Президента України від 03.09.2008 щодо ситуації у Верховній Раді     Євген Сверстюк. Чорний вересень...     Юрій Бадзьо. Бойові генерали, сивоусі парубки і троянська кобила   Вибори Президента України 2010. Агонія нації?     Василь Быков. Маленький красный цветочек     Віктор Ющенко. Недержавні таємниці     Олександр Кравчук. Фальшиві міфи у світлі фактів     Олег Чорногуз. Орда в наступі     Дмитро Донцов. Рік 1918     Дмитро Дорошенко. Нарис історії України     Олег Ольжич. Дух руїни

Hosted by hostinger